За свіжими даними соціологів, рівень патріотизму в Україні зростає. Кількість тих, хто вважає себе патріотом, у процентному відношенні лише трошки не доходить до 100%. Проте спроба зрадіти натикається на питання: якщо українці переважно патріоти й готові це декларувати, чому всі ініціативи тієї ж Партії регіонів з планомірного розвалу країни й держави (сюди включаються "харківські угоди" та "мовний закон") не збурюють масових патріотичних протестів? Чому патріоти України дозволяють Партії регіонів, силі, котра є не політичною, а брутально грубою, тримати владу та майже легітимно обиратися?
Причина досить проста. За повноліття незалежності більшість із тих, хто говорить про патріотизм, насправді є не громадянами держави, навіть не громадянами країни, а лише – мешканцями певної території. І декларовані відсотки патріотизму поки що виглядають аналогом патріотизму радянського. Або, як варіант, містечкового.
Вкотре згадаємо сумнозвісний "мовний закон". Навіть колишній ворог №1 демократично налаштованих українців Леонід Кучма визнає: цей закон не працює на об'єднання цілої України та створення спільних для багатомільйонної держави цінностей. Далеко за прикладами ходити не треба. Український канал, котрий фінансується з бюджету і називається Першим Національним, дозволяє собі мовлення російською, котра не є в Україні державною, а лише регіональною. В ефірі цього каналу запрошені російські ведучі дозволяють собі негідні висловлювання стосовно державної мови нашої країни, а обурених цим фактом запросто називають невігласами. Проте обурених аж так багато не було!
Мені просто цікаво, як довго лишався б на своєму робочому місці громадянин США, котрий замість килимка поклав би перед порогом американський державний прапор. У Франції свого часу співака Сержа Гінзбура, відомого творчими перформансами, частина суспільства засудила за переспів національного гімну у стилі реггі. Та візьміть хоч Росію: Путіну вдається перемагати на виборах лише тому, що він апелює до російського патріотизму.
Спробуйте в країні Пушкіна, Михалкова й Путіна поставити під сумнів домінування російської мови, її державний статус та значення для національної єдності. Чого там: мусульманське телебачення, котре починає набирати оберти в державі Росія, буде мовити російською мовою. Тоді як в державі Україна мовна анархія – тепер українська мова в ефірі не є обов'язковою. Власне, вона й дотепер обов'язковою не вважалася. Проте з цим якось жили та мирилися. Адже ця необов'язковість була значною мірою самопливною. І ситуація поволі, але виправлялася в бік того, що українська ставала затребуванішою. Це давало підстави для зростання державного, а не містечкового патріотизму. Нині ж ми стоїмо на порозі Радянського союзу з чинним у ньому правилом, коли інша національність дозволяла не вивчати жодної мови, крім російської. А Вадим Колесніченко, співавтор скандального закону, тим часом звинувачує радника президента Марину Ставнійчук у... патріотизмі: мовляв саме ним вона, патріот, керується, критикуючи його "дітище".
Звісно, патріотизм базується не лише на мові. Я вчився в російській школі, і мій російськомовний вчитель історії РСР, етнічний росіянин, досі говорить своєю рідною мовою: "Слава Украине!", визнає вояків УПА учасниками Другої світової війни, а радянську владу вважає окупаційною. Натомість мій однокурсник, питомий галичанин, дивується, як я можу не любити радянський союз, країну свого дитинства. Всі розмови про те, що країну дитинства ми не обираємо, і це неправильно, що ми зростали в тоталітарній країні, на нього чомусь не діють.
Тим не менше, найпатріотичнішим регіоном України все ж таки слід вважати Донбас. Тамтешні мешканці є щирими радянськими патріотами, тому й дружно голосують на виборах не на користь всієї держави Україна, а лише заради підтримки "своїх" - Партії регіонів. Хоча ці "свої" довели регіон до зубожіння та майже узаконеної рабської праці.
Наостанок – трошки від себе. За кілька тижнів вийде друком мій новий роман "Червоний", відзначений нагородою як кращий історико–патріотичний твір. Сподіваючись передусім на читацьку оцінку, прогнозую: частина України його не прочитає свідомо, бо не визнає патріотичним цей твір не за формою, а насамперед за змістом. Адже тема боротьби вояків УПА проти НКВС не має у свідомості 100% мешканців України патріотичного забарвлення, вважаючись як не "націоналізмом", то "наклепом" та "свідомим паплюженням історії".
Отже, справжній патріотизм – це коли різні за вподобаннями, соціальним статусом та способом мислення громадяни вірять у єдині цінності своєї держави. Та готові критично сприймати будь-яку владну ініціативу, котра цю єдність й цілісність порушує.
3 
1
Коментарі
37