61-річний підприємець Мішель Терещенко, нащадок знаменитого роду українських меценатів, отримав 65,95 відсотків голосів на виборах міського голови Глухова. Він більш ніж вдвічі випередив свого найближчого конкурента — чинного мера міста Юрія Бурлаку, який набрав 31,9 відсотків.
Ще торік Мішель мав французьке громадянство. Цієї весни відмовився від нього, щоб отримати українське. В Україні нащадок меценатів живе і працює 12 років: очолює компанію Linen of Desna, яка вирощує і переробляє льон-довгунець.
Мішель не перший у своєму роду очолить Глухів. Міським головою цього міста уже був його прапрадід Нікола Артемійович Терещенко. Мішель пишається, що коли у 1870 році Нікола отримав дворянство, обрав синій і жовтий кольори для герба роду Терещенків. Родина Терещенків 80 відсотків свого прибутку віддавала на благодійність. У Києві меценати побудували Володимирський собор, п'ять церков, Київський політехнічний інститут, чотири гімназії, одна з яких зараз — Університет транспорту, чотири лікарні, зокрема, Охматдит, Художній музей на вулиці Грушевського, Історичний музей на початку Андріївського узвозу, Бібліотеку медичних наук, Музей Шевченка, Музей Ханенків і Музей російського мистецтва, який хочуть перейменувати в "Галерею родини Терещенків".
У Глухові коштами Терещенків було зведено десять будівель: Педагогічний університет, дві лікарні — святої Єфрозини і Святої Пелагії, притулок для сиріт, жіночу гімназію, чоловічу гімназію, банк, агроколедж, собор Трьох Анастасій і родинний дім Терещенків, де зараз знаходиться Інститут луб'яних культур.
"Коли в 1870 році цар Олександр ІІ хотів дати Ніколі дворянство, він відмовився і запропонував цареві дати дворянство його батькові Артемію, оскільки Артемію як людині дуже похилого віку не довелося б ставати на коліна перед царем: він міг отримати цей титул стоячи, - розповідає Мішель. Герб нашої сім'ї був повністю синьо-жовтим. Нікола щоранку о 4 годині молився на усипальницю своїх батьків. Але оскільки він керував 30-ма цукровими заводами, то щоранку біля дому на нього чекали черга глухівчан з питаннями чи проханнями. Щоб мати змогу дістатися до усипальниці, Нікола зробив підземний тунель від дому до храму Трьох Анастасій — всього 250 метрів. Коли родина виїхала, цей тунель закрили. Раніше в Глухові був пам'ятник Ніколі Артемовичу. Його зруйнували після 1918. Глухівчани хотіли відбудувати. А я кажу — не потрібно. У нас 10 будівель у Глухові, які Терещенки поставили. Кращих пам'ятників не знайти."
В Інституті луб'яних культур, де зараз знімає кілька кімнат для офісу Мішель, висить карта Глухова. Мішель каже, що має намір повернути місту славу гетьманської столиці.
"Росіяни завжди думали, що Глухів — це майже Росія. А тут — навпаки - народився проект української держави. Тут коронували чотирьох гетьманів України — Апостола, Полуботка, Розумовського і Скоропадського. Народ у Глухові дуже патріотичний. На день незалежності вулицями Глухова пронесли 50-метровий український прапор. Тому я не хочу, щоб Глухів був останнім містом в Україні, в якому ще не зняли Леніна. А зараз ризик такий є. Ми за 10 кілометрів від кордону з Росією. Якщо проведемо декомунізацію, якщо сюди прийдуть інвестори — про це відразу знатимуть по той бік кордону. Багато сімей розділені між Росією і Україною, вони спілкуються. І це вже буде великою проблемою для Росії."
Мішеля також турбує захищеність північного кордону з Росією: від Глухова до кордону 12 кілометрів.
"На Сумщині протяжність кордону з Росією - 495 кілометрів. Їх ніхто не контролює. Є ризик агресії і відкриття другого фронту. Ми на полі коли працюємо, бачимо наші й російські літаки. Ніколи ще контрабанда не була така сильна в цих місцях як зараз. Ми знаємо, що з Франції через Україну тут вивозять, до прикладу, французький сир. Але ми не знаємо що йде в Україну з Росії на зворотньому шляху."
Жити в Україні і працювати в Глухові Мішель вирішив після того як спустився до усипальниці свого прапрадіда Ніколи Терещенка 27 вересня 2003 року. Тоді, каже, відчув себе сином цієї землі.
"26 вересня 2003 мене терміново викликали з Києва в Глухів: вирішили робити ексгумацію останків Терещенків. 27 вересня я вже був у нижньому храмі. Відсунули 6-8 плит які там були і зробили люк, щоб могла пройти одна людина. Дали мені спецодяг, ліхтарик, і я маленькими дерев'яними сходами спустився вниз. Мені сказали: "Ваше завдання — відкрити саркофаг і сказати нам, що всередині". Коли я спробував відкрити саркофаг, ручка лишалася в мене в руках. Тоді я просто натис на віко — і саркофаг відкрився. Я побачив ціле незотліле тіло Ніколи Артемійовича. Я бачив його так як бачу зараз вас. На той час він пролежав у саркофазі уже сто років, ніби чекав на мене. Все було ціле: шкіра на кістках, волосся, борода. Дивитися на нього мені було зовсім не страшно, а чомусь дуже приємно. Здалося, що він усміхався. Це було диво" - згадує Терещенко.
"Я ніколи не приймав рішення жити в Україні і в Глухові. Думаю, що це вище за мене. Після того як я несподівано зустрів прапрадідуся, зрозумів, що є зв'язок, і що я вже не маю вибору. Вибрали мене, можливо мої предки. Я тільки не зміг відмовитися. Всі свої 12 років в Україні я ні від чого не відмовлявся. Люди пропонували взялися за льонарство — я взявся. У Франції кажуть: "неможливо" - не французьке слово. Я думаю, що й не українське"
Повне інтерв'ю з Мішелем Терещенком читайте в найближчому номері журналу "Країна".
Увійти
