вівторок, 31 липня 2018 13:59

Восени зустрінемось на барикадах

Стерв'ятники кружляють над країною – вишукують свою улюблену падаль. Нас вишукують. Бо вважають нас падаллю.

Нас можна зібрати на Майдані й почати відстрілювати. А потім – пройтися брандспойтом, спиляти всі дерева й перефарбувати всі ліхтарі: прибратися на місці злочину. Можна змінити двох генпрокурорів, призначити третього – балакуна-невігласа – й остаточно поховати справу про масове вбивство.

Можна здати ворогу Крим, прикинутись шлангом і розказувати країні, що найважливіше в умовах агресії – не піддаватися на провокації. Покинути на поталу в Криму сотні тисяч своїх громадян, залишивши наймужнішим із них, Олегу Сенцову та Володимиру Балуху, єдину можливість для гідного вчинку – помирати у ворожій в'язниці.

А коли запалахкотить війна – бо ідея "не піддаватися на провокації", як не дивно, виявиться ще більш тупою, аніж їхні пики, – зібрати добровольців і відправити їх у два котли. А потім сказати: ми пишаємось вашим подвигом!

Позираємо на 2019 рік – рік виборів – і сподіваємося на краще. А чому ми вважаємо, що 2019-й стане роком змін?

Можна домовитися з ворогом і залишити найкращих воїнів у Донецькому аеропорту і спостерігати, як їх убивають. А потім сказати: ми пишаємось вашим подвигом!

Можна домовитись із колаборантом Ахметовим і професійним зрадником Медведчуком – і гнати з окупованих територій вугілля, назвавши цю схему дуже по-європейськи: "Роттердам+". Підняти тарифи, зібрати гроші, поділитись ними з окупантами. Вугілля перетворюється на гроші, гроші - на російську зброю, зброя - на загиблих і скалічених українців. І все це називається "мирне врегулювання конфлікту на Донбасі".

Автор: Володимир Казаневський
  "Вибори 2019 року – це новий виток маніпуляції. Нічого доброго вони країні не принесуть. Бо жоден кандидат, який здатен зламати наявну політичну систему, не переможе", - вважає політолог Валентин Бушанський
"Вибори 2019 року – це новий виток маніпуляції. Нічого доброго вони країні не принесуть. Бо жоден кандидат, який здатен зламати наявну політичну систему, не переможе", - вважає політолог Валентин Бушанський

А тепер ми позираємо на 2019 рік – рік виборів – і сподіваємося на краще. А чому, власне, ми вважаємо, що 2019-й стане роком змін? Чому думаємо, що на виборах зуміємо підтримати кандидата, який задушить спрута корупції, створить позитивний інвестиційний клімат, посилить армію і та стане гарантом нашої безпеки? Звідки такі надії? Які наші попередні вчинки дають нам підстави вважати, що ми здатні протистояти маніпуляціям і організовано, в масштабах усієї країни, підтримаємо кандидата, який відображатиме інтереси народу, а не олігархічної кліки?

В надії на Месію є більше прагматизму, аніж у наших сподіваннях на 2019 рік

Наші надії базуються на розчаруванні, безсиллі й апатії. Ми, наче євреї у вавилонському полоні. Наше сьогодення – рабство, наше майбутнє – рабство. Слава Єрусалиму залишилась у минулому. Єдина надія – Месія. От прийде Месія, визволить усіх стражденних, покарає всіх ворогів і знову сяятиме слава Єрусалиму.

Знаєте в чому хохма? В надії на Месію є більше прагматизму, аніж у наших сподіваннях на 2019 рік.

Озирнімось на не таке вже й далеке минуле.

17 жовтня 2017 року: маніфестація під Верховною Радою. Вимоги: 1) негайне створення антикорупційних органів, 2) скасування депутатської недоторканності, 3) прийняття закону про імпічмент, 4) ухвалення нового виборчого законодавства.

Організатори – Сергій Лещенко, Мустафа Найєм, Михаїл Саакашвілі, Віктор Чумак та інші. Особливість акції була в тому, що вістря її спрямовувалось не "проти", а "за": за радикальну реформу політичної системи – насамперед, інститутів, які й визначають процес формування влади, зокрема доступ до влади.

Вам не подобався Лещенко, Найєм, Саакашвілі? Так, напевно. Та суть у тому, що ви поставили свої персональні антипатії вище інтересів країни

І які результати акції? Прийшла жменя людей. Ви всі, хто нині лементує про зміну політичної системи, де ви були 17 жовтня? Вам не подобався Лещенко, Найєм, Саакашвілі? Так, напевно. Та суть у тому, що ви поставили свої персональні антипатії вище інтересів країни! Ви поставили своє небажання розуміти політичні процеси вище майбутнього і свого особистого, і країни загалом!

Тоді телеканали захлинулися ненавистю: програма акції заскладна! Ніхто не розуміє, а за що, власне, виходити на площу! А чому організатори не підіймають соціальні питання? І взагалі, все це – витівки Коломойського.

Телеканали потопили акцію. А вона була революційною за своєю суттю. Бо вперше в порядок денний були введені складні питання організації політичної системи. Але суспільство повелося на брехню та загравання з невіглаством.

А тепер задаймо просте питання: якби тоді, 17 жовтня, за вимогою вулиці, були реалізовані всі вимоги – скасована депутатська недоторканність, ухвалений закон про імпічмент і нова виборча система, яка забезпечувала прив'язку депутата до округу та процедуру його відкликання, – якою нині була б ситуація в країні?

Цілком очевидно, що ми не бачили б усієї цієї зухвалості чиновників і нардепів, яка йде від усвідомлення безкарності. Цілком зрозуміло, що всі вони нині ходили б по струнці, розуміючи, що з громадою треба розмовляти ввічливо і на ви.

Але акція провалилася. Бо в Києві не знайшлося 50 тисяч осіб, які зрозуміли б її суть, і знайшли б у собі сили відірвати свій зад від канапи.

Треба було вимагати не закону про імпічмент, а негайного імпічменту

18 лютого й 18 березня: акції на Михайлівській площі та Майдані. Саакашвілі вже не було в Україні. Акції проводилися, здебільшого, силами його політичної партії. 18 лютого на Михайлівській зібралось близько 30 тисяч, 18 березня – вже лише п'ять. Протестний рух пішов на спад. Саакашвілі самотужки, вимушено перебуваючи за кордоном, не зміг розкачати ситуацію.

Так, в організації акцій був принциповий глюк – не можна збиратися на Майдані лише для того, аби збиратись. І вимога ухвалення закону про імпічмент уже на той час застаріла. Треба було вимагати не закону про імпічмент, а негайного імпічменту, базуючись на прямих нормах Конституції. Одначе, минулого вже не змінити. Просте питання: а де ви всі були, ви всі, ті 83,7% громадян України, які вважають, що країна рухається в неправильному напрямкові? Чому ви не вийшли на площу і не сказали своє слово? Так, звісно, я й забув: комусь не подобається Саакашвілі, комусь Чумак, а ще комусь Сакварелідзе. А в лайні жити вам подобається?

"Скоро кончится лето", співав Віктор Цой. З вересня розпочнеться новий політичний сезон. А ще розпочнеться сезон політичних маніпуляцій.

Юлія Тимошенко вже репетирує фразу "Україно моя, ми ж твої діти". Бойко і Рабінович – "Нам нужен мир любой ценой". Порошенко розповідатиме про російську загрозу і про те, що його пафос нічого-нероблення – це апофеоз політичної мудрості. А телевізійні канали переконуватимуть, що нас обманюють наші органи чуття, а насправді ми живемо краще, аніж нам здається.

Дно, на яке опустилась Україна, сумірне з проваллям 1990-х років: ті самі злидні й той самий розгул бандитизму

Нас знову заженуть до того самого лабіринту, де ми знаємо кожен закуток: праворуч – загроза правого радикалізму та ксенофобії; ліворуч – популізм і шаріковщина: "взять всё и поделить"; крок назад – російський мілітаризм і повномасштабна війна; крок вперед – підступні плани "сіоністів і їхніх маріонеток". Все, що залишається, – провалитися на місці. Але й це проблематично, бо дно, на яке вже опустилась Україна, сумірне з проваллям 1990-х років: ті самі злидні й той самий розгул бандитизму.

У ті 1990-ті в нас був Чорновіл, якому не вірили, якого оббріхували, і за яким згодом дуже шкодували. Зараз демократичні сили України не мають очевидного лідера. Пропоную і далі, згідно з національною традицією, ганити кожного, хто намагається витягнути нас із трясовиння корупції і поспіль маніпулятивної політичної системи. А хто перший із них сконає, того оголосимо мучеником і національним героєм. Ми ж любимо пантеон. Ми ж шаленіємо від похмурої готики хрестів, могил і заупокійних панахид. Усе буде дуже патріотично і згідно з національними традиціями.

Об'єктивно оцінюючи ситуацію, скажу наступне: вибори 2019 року – це новий виток маніпуляції. Нічого доброго вони країні не принесуть. Бо жоден кандидат, який здатен зламати наявну політичну систему, на цих виборах не переможе. Юлія Тимошенко і Юрій Бойко – це така сама катастрофа, як і Петро Порошенко.

Тимошенко і Бойко – це така сама катастрофа, як і Порошенко. Є сподівання на Гриценка

Є сподівання на Анатолія Гриценка. Його сьогочасний рейтинг базується на чіткій і зрозумілій позиції, висловленій від дня російської агресії. Однак, чи матиме Гриценко й надалі можливість звертатися до широкої аудиторії? Щодо цього є сумніви. А пригадуючи минулі вибори, в яких він брав участь, є сумніви й щодо організаційного потенціалу його політичної сили. Питанням є й те, чи зможуть демократичні сили висунути єдиного кандидата.

Розмова про чільні програмові вимоги кандидата від демократичних сил – Анатолія Гриценка чи іншої особи – зараз не на часі. Бо якщо хтось думає, що Юлії Тимошенко, Юрію Бойку або ж Петру Порошенкові політологи напишуть погані програми, то дарма. На папері все сяятиме, кожне слово надихатиме і вселятиму віру в майбуття України. Інша річ, що ніхто з них виконувати свої програми не збирається. Їхнє завдання-максимум: хапнути владу і продовжити утилізацію України. А це те, що вони здатні успішно реалізувати.

Суть полягає в тому, що наступні вибори – це протиборство кандидата, який повинен зламати олігархічну машину, і, власне, олігархічної машини. А в боротьбі людини та машини завжди перемагає машина.

І того я з накою гіркотою згадую 17 жовтня і 18 лютого. Бо єдина опора кандидата від демократичних сил – це народ. Тільки наша колективна здатність мислити історично і бачити основні силові лінії політичної системи, тільки наша готовність протистояти системі, яка формувалась і відшліфовувалася всі роки незалежності, є передумовою перемоги. Але минулий рік політичного протистояння засвідчив цілковиту перевагу політичної системи й безпорадність суспільства.

Ми йдемо до протистояння, яке неминуче виллється в масові вуличні акції. Ми йдемо до нового Майдану. Бо тільки новий Майдан є надією.

Треба стежити за кожним порухом політичної машини. Вже з вересня треба починати протести проти кожного порушення громадянських прав, проти кожного акту адміністративного свавілля, проти кожного прояву корупції, проти будь-якого натяку на нерівність у передвиборчій кампанії. Вже з вересня потрібно формувати громадський контроль за доступом кандидатів до ЗМІ і протестувати – виходити на вулицю – проти засилля кремлівської пропаганди й олігархічних маніпуляцій. У березні протестувати буде запізно. Боротьбу треба розпочинати вже з вересня, а підготовку до неї – вже зараз.

У березні протестувати буде запізно. Боротьбу треба розпочинати вже з вересня, а підготовку до неї – вже зараз

І до речі, щодо Месії. Він уже приходив, але люди повелися з ним не найкращим чином. Тож уся надія лише на нас самих. Тож, восени зустрінемось на барикадах.

Зараз ви читаєте новину «Восени зустрінемось на барикадах». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

2

Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі

Голосів: 8759
Голосування "Розумна мілітаризація" від Міноборони
  • Держслужбовців потрібно брати на роботу лише після військової підготовки
  • Це має бути однією з вимог і для балотування в органи місцевого самоврядування, парламент та суди
  • Для держслужбовців військова підготовка не повинна бути обов'язковою
  • Мені байдуже
Переглянути