"До 24 років не знав про Голодомор" – Юрій Андрухович

Ми, люди ХХІ сторіччя, українці й не українці, маємо безумовний обов'язок щодо тих, кого у попередній епосі знищували. Незалежно від того, чи в нас є кревні зв'язки з тими людьми. Треба пам'ятати про них і про цей величезний злочин. Це робить нас людьми – сучасними і гідними своєї епохи.

Якомога більшого розголосу, що мав би відповідно працювати в напрямку дедалі активнішого збору коштів. За допомогою них цей великий і праведний проєкт уможливиться.

І зараз, і давно, і в майбутньому потрібно говорити мовою фактів. Якомога більше фактажу, який буде поданий в цікавий і сприйнятливий для сучасних поколінь спосіб. Маю для себе певний взірець. 2-3 роки тому подорожував Канадою. Не знав, що в місті Вінніпеґ є один з унікальних музеїв, зведений на приватні кошти. Це Музей прав людини (Canadian Museum for Human Rights. – Gazeta.ua). І те, як у ньому поданий Голодомор в Україні 1932-1933 років, для мене стало еталоном. Там дуже помітні площі, відведені цій темі. І це слушно, бо Голодомор – один з найбільших злочинів минулого сторіччя. Ще й промовисто в сенсі того, як подається матеріал. Там не тільки фотокопії архівних документів чи фотопортрети людей, які загинули. Можете побачити такий експонат, як український чорнозем, усі його нашарування. Можете чути тогочасні голоси і так далі. Там страшенно багато можливостей знайомитися з цією темою інтерактивно, натискаючи на важелі, кнопки.

Впевнений, що музей у Києві буде на такому ж рівні. Я радив би працювати з футурологами. Вони будуть підказувати тенденції, які стануть актуальними в наступні десятиріччя і які ще в музейній справі не застосовувалися.

Канада – одна з тих країн, яка з усіх наших західних партнерів пройшла далі шляхом визнання Голодомор злочином – геноцидом. Значною мірою через те, що там впливова українська діаспора. І зокрема, саме канадські Вінніпеґ і Едмонтон – це місцевості, куди потрапили перші емігранти з України. Це люди, які переїхали з тоді ще Австро-Угорської частини, тобто західних регіонів, наприкінці ХІХ сторіччя. Але їхні нащадки були серед найактивніших промоутерів цієї теми загалом в демократичному світі. У місцевих парламентах, міських радах багато етнічних українців. Вони вже не надто володіють українською, бо в четвертому чи п'ятому поколінні канадці. Але за прізвищами, віросповіданням – українці.

Моя подорож цими місцевостями випала якраз на кінець листопада. І зрозуміло, що там була навіть скорботна субота, коли ми в Україні теж запалюємо свічки. Як у Вінніпезі, так і згодом в Едмонтоні мені вдалося стати свідком і учасником офіційних церемоній. Їх влаштовували мери міст і губернатори цих провінцій. Тема Голодомору розглядається там як одна з найважливіших дат річного календаря.

Був період, коли брав участь у заходах. Це ще на початку розкривання теми Голодомору в Україні – наприкінці 1980-х - на початку 1990-х. Тоді йшлося про перші імпульси, які треба надати суспільству, щоб воно пробудилося. Це було від виступів на мітингах аж до звичайної публіцистики в тогочасній пресі. Але глибше як дослідник я ніколи цим не займався дотепер.

Можу сказати лише те, що випливає з мого досвіду. Мені виповнилося 24 роки, був уже цілком свідомою людиною. Більше того, я публікувався як поет. І я нічого про це не знав. Дізнався про те, що в Україні таке коїлося, від матері мого товариша. Ми разом з ним поверталися з армії. Прослужили півтора року. Він з Тернополя, я з Івано-Франківська. Зупинилися в нього вдома.

Його мати ввечері, коли ми всі сіли за стіл, почала говорити на цю тему. Розповідала про мільйони людей на сході країни, яких знищили штучним голодом. Ось це і є один із наслідків. Я виростав у родині, яка не була комуністичною і яка дистанціювалася від радянської системи. Та мені ніхто про Голодомор не казав. Я дожив до 24 років, нічого про це не знаючи.

Наслідки в тому, що тоталітарній радянській системі майже вдалося викреслити цю тему. Але майже. Щойно в країні в другій половині 1980-х з'явилося більше простору для правди, тоді й почали про Голодомор більше говорити, згадувати, писати. Воно як снігова лавина зійшло.

У нас є проблема – комунікація із зовнішнім світом. Мені здається, доволі сутужно йде міжнародне визнання Голодомору геноцидом.

Українці повинні більше комунікувати на рівні не інтелектуалів. Ті комунікують десь там у своїх конференційних просторах – чи політиків, чи дипломатів. Повинно працювати спілкування простих людей. У нас так багато українців поза кордонах – заробітчан, туристів. Думаю, що в них виникає не одна нагода говорити зі своїми друзями і знайомими про це. Особливо, коли це будуть історії родинні – про діда, бабу, прабабу.

Пам'ятати і переказувати ближнім. Наприкінці листопада в день пам'яті – це святе. Але можна частіше звертатися подумки до них.

Запалена свіча символізує молитву за душі. Можна запалювати й частіше як молитву. І підтримувати ось такі проєкти як "Зерна правди" і новостворений музей власними коштами. В майбутньому – своїми відвідинами, перебуванням тут. Частину життя треба постійно присвячувати цій пам'яті.