Один мій приятель-режисер розповів анекдот, який ходить у театральних колах. Пройшла прем'єра вистави. Повний провал, глядачі виходять незадоволені. Всі мовчать, бо й без слів усе ясно. Режисер у повному відчаї ховає очі від знайомих. Аж раптом до нього підходить колега, тисне йому довго руку і, дивлячись просто в очі, голосно, щоб усім було чути, каже:
— А мені сподобалося!..
Є в цьому анекдоті якась двозначність, що не дозволяє безоглядно занести його до цинічних, хоч цинізм із нього випирає нібито найбільше. Я так думаю, бо кілька разів у житті опинявся на місці цього режисера-невдахи, але хтось завжди виконував роль його чи то іронічного, чи то співчутливого колеги.
Добре пам'ятаю, коли це сталося уперше. У другому класі наша класна керівничка Марія Іллівна вирішила провести заміри з так званої техніки читання. Хоча йшлося там радше не про техніку, а про швидкість. Усе-таки рахувалася кількість слів, а не дикція й артистизм.
Тоді я ще ходив у відмінниках, тому для мене справою честі було прочитати якнайкраще. І я цілу відведену хвилину читав фрагмент оповідання Біанки про зимовий ліс. Повагом, з артистичною інтонацією. Коли Марія Іллівна сказала "стоп!" і порахувала слова, виявилося, що їх не вистачає навіть на благеньку четвірку.
— Трійка, Бондар! — сказала вона. — Ти можеш краще.
І на перерві весь клас, ніби змовившись, зайшовся зловтішним сміхом. Це був колективний тріумф кількості над якістю. Однак серед усіх однокласників знайшовся двієчник Льоша Альмін, якому не було смішно в ту мить. Він обійняв мене за плече і сказав фразу, яку я запам'ятав на все життя:
— Андрію, ти дуже добре читав. Я візьму тебе на свалку.
Хоч Льоша мене тоді туди так і не взяв, я завжди згадую цю фразу. І знаю: що б я в житті не зробив, знайдеться дивак, якому це сподобається.
1 
1
Коментарі
18