Це неможливо

 

Мій добрий друг Володя працює психологом у державній соціальній службі. Нещодавно його викликали залагодити конфлікт в одній із київських шкіл.

— Наш 9-Б зовсім відбився від рук. Це не діти, а звірі якісь! — аж плакала у слухавку директорка.

На порозі школи його зупинив сердитий голос охоронця у військовому камуфляжі.

— Ти що тут забув?! — підозріливий вартовий дитячих душ довго переглядав службове посвідчення.

9-Б клас по-партизанськи мовчав. Тоді він запропонував учням те, що зазвичай пропонують психологи: намалювати на аркуші причину конфлікту. Через 15 хвилин виявилося, що переважна більшість учнів проблему бачить у злому лисіючому вусані, схожому на президента Білорусі.

Володя довго "колов" дітей.

— Кого саме ви маєте на увазі? Це не Олександр Лукашенко? Ця людина має стосунок до школи?

Ще через 15 хвилин найнестриманіший із "партизанів" зізнався, що це їхній охоронець і що вони всі його страшенно не люблять. І раптом клас ніби понесло.

Він — колишній міліціонер, у нього медаль "За відвагу"

— Він чіпляється до нас, — розповідали дівчата, сором"язливо опускаючи очі, — і погрожує.

— Він нас б"є, — бідкалися безсилі хлопці, — і закладає нас учителям і батькам. Він навіть якось ударив учительку географії.

На запитання директорки, що з цими "нелюдами" робити, Володя порадив:

— Поміняйте охоронця.

— Але це неможливо! — скрикнула директорка. Схоже, вусань тримав у покорі всю школу. — Він — колишній міліціонер, у нього медаль "За відвагу", він любить і розуміє дітей?

Володя попрощався і пішов. Такої безвихідної ситуації в його практиці ще не було.

×