Не питай, по кому подзвін, він дзвонить по тобі

За даними перепису 1989 року, в Україні мешкали 51 мільйон 452 тисяча людей, з них українців - 37 мільйонів 419 тисяч. Українці мешкають і за кордонами своєї батьківщини. У Молдові проживає 600 тисяч, у республіках Російської Федерації – 4 мільйони 864 тисячі українців. Ще більше - 6 мільйонів - українців мешкає в інших кранах світу. Тобто у світі, за оцінками фахівців нараховується 49 мільйонів 499 тисяч українців. На початку століття, за даними перепису 1897 року, в Російській імперії мешкали 22 мільйони, а у світі - 26 мільйонів 365 тисяч вихідців з України. Тобто за 100 років кількість українців зросла на 23 мільйони 134 тисяч, або удвічі. Наприклад, кількість росіян за 66 років збільшилася з 5І мільйона 500 тисяч у 1923 році до 145 мільйонів 1989 року, тобто на 93 мільйни 500 тисяч (утричі). Сьогодні кількість українців невпинно зменшується. Щоб відповісти хоча б на деякі питання, які постають перед допитливим спостерігачем, поглянемо на деякі сторінки історії українського народу.

Демографічний показник нації як лакмусовий папірець відбиває її життєздатність. Історики кажуть, що колись українці були могутньою, чисельною нацією яка мала перспективи до подальшого розвитку та самовизначення. Чи так це?

Якщо проаналізувати Європейську історію, то побачимо, що жоден із великих конфліктів на території сучасної Європи не оминув українських земель. Тут відбувалися війни між кіммерійцями, скіфами, персами, греками, римлянами. Звідси хвилі великого переселення народів сягнули Західної Європи, а саме Римської імперії. У наступні століття українські землі ставали оплотом вольностей, однак неспроможність створити міцну державу вела до нових жертв. Повстале козацтво скинуло польську владу, натомість сприйняло російську. У 1650 році нараховувалося 5 мільйонів 300 тисяч українців, а в 1678 році росіян було тільки 4 мільйони 800 тисяч. На 1700 рік українців налічувалося 6 мільйонів. Росіян у 1719 році було 6 мільйонів 800 тисяч. Ревізія 1719 року зафіксувала в Російській імперії українців 5 мільйонів 740 тисяч. З даних ревізії 1796 року дізнаємося: кількість українців становила 8 мільйонів 60 тисяч. Поза межами України, на етнічних українських землях у Курській:області проживало 22,5 % українців, у Воронезькій - 36,5 %, Донській - 41 %. У південних районах Курської та Воронезької областей мешкало 90 українців. На території Кубані, частини Ставропілля, Чорноморського війська українці становили 97,6 від загального населення цих земель. Але перепис 1897 року приніс невтішні дані. Так, у Донській області кількість українців зменшилася до 28,12 %; на Кубані, Ставропіллі, території Чорноморського Війська, у Курській та Воронезькій областях цифра впала наполовину. Усього в Росії на початок 1897 року мешкали 22 мільйони українців. У світі українців в цілому було зафіксовано 26 мільйонів 365 тисяч.

Чому ж сьогодні лунає дзвін по українцям? Чому так сталося?

Після створення 17 березня 1917 року Української Центральної Ради та проголошення першого Універсалу наша держава стала вільною. Але Тимчасовий Уряд, а згодом уряд більшовиків не бажали випускати Україну з лещат імперії. Росія розпочала війну з державами, які скинули імперське колоніальне ярмо: Польщею, Фінляндією, Державами Прибалтики, Середньої Азії, Закавказзя та Україною. І у 1920 році більшовикам вдалося захопити велику частину українських земель.

Разом з окупаційною російсько-більшовицькою владою до України прийшов голод 1920-1921 років, "червоний терор" і "продрозверстка". Українськими селами мандрували озвірілі десятитисячники, котрі забирали в селян зерно й худобу нібито для допомоги голодному Поволжю. Насправді ж урожай з території України відправлявся за кордон в обмін на гроші для кремлівської верхівки. У 1929 році почалося "розкуркулювання", у 1930 році ліквідація української православної церкви й репресії проти української інтелігенції: радянський уряд мстився за спробу українців відродити власну державу.

В 1930 році в межах СРСР нараховувався 81 мільйон 195 тисяч українців, у той час як було 77 мільйонів 791 тисяч. За переписом 1932 року, українців було 87 мільйонів. Слід підкреслити, що українці Кубані, Дону, Ставропілля (нащадки запорозьких козаків) та східної частини Слобідської України: Курської й Воронезької областей, а також Сибіру були записані як росіяни. Також не слід забувати, що до складу сусідніх держав входили й українські етнічні землі. Волинь, Галичина, Лемківщина, Посяння, Підляшшя, Холмщина, де мешкали понад 6 мільйонів українців, перебували у складі Польщі, яка провадила криваву полонізацію цих земель; Румунії належали Буковина та Бессарабія, у яких мешкали 790 тисяч українців. Ще 455 тисяч українців проживали в Закарпатті, котре входило до складу Чехословаччини. У цей же час західна діаспора нараховувала 2 мільйони українців. Тобто у світі на початку 30-х років XX століття офіційно нараховувалося 96 мільйонів 245 тисяч українців, з них 87 мільйонів - у межах Радянського союзу.

Тема Голодомору 1932-1933 років викликає справжню істерику проросійських сил, які вперто, незважаючи на відкриті архіви НКВД заперечують сам факт голодних смертей і канібалізму. Що саме відбувалося в Україні?

Є кілька методів підрахунку жертв голодомору. До 50-тиріччя геноциду 1932-1933 років, за ініціативою української діаспори в Америці, комісія конгресу США після детального аналізу всіх даних назвала страшну цифру - 10 мільйонів загиблих. Нині в Україні, за найобережнішими підрахунками, число жертв голодомору визначено в 7 мільйонів 200 тисяч.

Але цього було замало для кремлівських убивць. Більшовики розпочали репресії, хвиля яких не оминула й комуністичної партії. Тільки в 1933 році з КП(б)У "вичищено" 28 тисяч українців. Загальна кількість репресованих приховується і досі.

У ці ж роки повним ходом ішла колективізація. Тих, хто не бажав вступати до колгоспів, вивозили до Сибіру, де їх, напівроздягнених і голодних, викидали з вагонів на сніг разом із дітьми та убогим майном. Вигнанці рили землянки, корчували ліс. Вижити судилося небагатьом, а землянки ставали могилами для цілих родин.

На 1939-1940 роки кількість українців-політв'язнів тюрем і таборів визначалася цифрою в З мільйони 500 тисяч засуджених. Нищити українську націю російським можновладцям допомагав і дехто з українців: саме вони ставали найжорстокішими катами всього українського.

Друга Світова Війна стала ще одним лихом для української нації. Майже половину українців не дожили до кінця війни або були репресовані одразу після її закінчення як "вороги народу". Як все починалося і чим врешті закінчилось - в цифрах і фактах?

Початку Другої Світової Війни передувало укладення 23 серпня 1939 року фашистсько-радянського пакту про ненапад, розрахованого на десять років. Додатком до нього був таємний протокол, яким "розмежовувалися сфери інтересів" сторін. Це "розмежування, означало згоду уряду Німеччини на комуністичне вторгнення до Литви, Латвії й Естонії, а також окупацію Західної України та Західної Білорусії. Зі свого боку Німеччина дістала повну свободу дій у Європі, забезпечила собі постачання з Радянського Союзу військово-стратегічних матеріалів, продовольства. Так яскраво віддзеркалилась імперська суть обох держав, цинічне ігнорування їх керівництвом загальноприйнятих у цивілізованому світі принципів міжнародних відносин.

Фашистсько-радянський договір розв'язав А. Гітлеру руки в його агресії у Європі: 1 вересня 1939 року фашистська Німеччини розпочала Другу світову війну!

Уже 17 вересня, за погодженням із фашистським керівництвом, польсько-радянський кордон перейшла Червона Армія. 19 вересня її підрозділи з'явилися під Львовом. Війська союзників - комуністи і фашисти - чотири дні не могли захопити Львів. Лише 22 вересня польський гарнізон здався радянському командуванню, а 28 вересня між фашистами й комуністами був підписаний договір про кордон уздовж Сяну та Бугу.

На окупованій Червоною Армією території Західної України розпочалися репресії проти місцевих жителів. Ешелони із західними українцями рушили до Сибіру. Туди ж прямували ешелони з "націоналістами" Буковини, Бессарабії, окупованих 28 червня 1940 року. Всього з 8 мільйонів 809 тисяч західних українців було депортовано 1 мільйон 173 тисячі людей.

Еміграції на той час не спостерігалося, однак статистика подала таку цифру: 5 мільйонів 616 тисяч українців на території приєднаних західноукраїнських земель. Де поділися 3 мільйони 784 тисячі українців - невідомо.

У цей же час повним ходом ішли репресії проти офіцерів Червоної Армії, насамперед українців. Радянський уряд готувався до війни "на чужій території малими силами". Подібна тактика була використана у фінляндській авантюрі 1939-1940 років. У цій війні з боку радянських військ втрати становили 50 тисяч загиблих та 150 тисяч поранених і зниклих безвісти. Але верховний головнокомандувач Йосиф Джугашвілі (Сталін) мав свої плани щодо використання людських і матеріальних ресурсів у війні, що наближалась.

Два мілітарні монстри - комуністична Радянська Росія та фашистська Німеччина - зчепилися за території України у кривавій боротьбі. 22 червня 1941 року німецько-фашистські війська вдерлися на територію України. У відповідь радянська влада розпочала свою акцію: в Галичині й на Волині відбулися масові знищення політв'язнів. З Південно-Східної України на Урал вивозилося устаткування заводів, техніка, кваліфіковані робітники та інженери. Там у глибокому тилу вони створили умови для перемоги над Німеччиною.

Роль України у Другій світовій війні трагічна, її внесок для перемоги над фашистською Німеччиною найбільший з-поміж усіх країн. За офіційною статистикою, під час німецької окупації в Україні вбито й закатовано 3 мільйони 900 тисяч людей мирного населення й понад 1 мільйон 300 тисяч військових полонених. У нацистське рабство з України вивезено 2 мільйони 400 тисяч чоловіків та жінок. Ще 5 мільйонів 484 тисячі українців загинули на фронтах. У так званому Закерзонні (споконвічні українські землі, котрі відійшли до Польщі, а саме Лемківщина й Західна Волинь) також знищили понад 800 тисяч українців. Загальна кількість жертв становить 13 мільйонів 84 тисячі. І це офіційна статистика.

Якщо напередодні війни в середині 1941 року населення України становило 40 мільйонів 484 тисяч людей, з яких майже 14 мільйонів мешкали в містах, то наприкінці війни в 1945 році загальна кількість українців зменшилася до 27 мільйонів 400 тисяч чоловік, з них в містах залишилося 7 мільйонів 400 тисяч.

Але й по закінченні війни геноцид проти української нації не припинився. Людей, котрі жили на окупованій гітлерівцями території, за термінологією тих часів, радянський уряд визнавав зрадниками й помічниками фашистів, а карою їм були голод 1946-1947 років, повоєнні репресії та депортації до Сибіру.

У жовтні 1961 року XXII з'їзд КПРС ухвалив нову програму партії й проголосив політику "злиття націй", тобто русифікації. Тисячами рушила українська молодь на ударні комсомольські будівництва та "підняття цілини", в Україні ж з'явилися загони росіян: будівельників, металургів...; Життя на селі на досить: тривалий період завмерло.

Так хочеться чути по Україні відлуння святкових дзвонів – сповіщення про народження нової сім'ї, нового життя…Але пам'ять вперто, тихенько дзвонить…подзвін… Чи можна забути?

Зло можна вибачити. Навіть треба. Не накопичувати, не виношувати його у собі... Але не можна забувати. Забути - значить дозволити злу з'явитись в майбутньому. Не впізнати, не зрозуміти. Судовий розгляд, злочинів проти людства, скоєних комуністичним урядом, повинен поставати крапку в геноциді українського народу.

Сьогодні представники органів державної влади вже починають розуміти що символи тоталітарного минулого: назви міст, вулиць, пам'ятники "вождям" не є історичними та культурними надбаннями нашого народу. Але залишаються псевдозберігачі та псевдоправозахники, які нехтуючи поступом розвитку України, нехтуючи європейськими цінностями, створюють умови для зростання напруги у суспільстві. Разом з символами страху і геноциду вони безперечно підуть на смітник історії.

Життя щоразу підтверджує істину, що народ який не знає свого минулого, не вартий майбутнього. Історія це спадок який ми передаємо від покоління до покоління. Історія це погляд минулого у майбутнє.