Чому я люблю помірно-континентальний клімат?

Я не уявляю, як люди можуть жити у стабільній погоді. Ну, наприклад, десь постійно зима, яка морозить і мете завірюхами протягом усього року. Добре, це – крайнощі. Тоді беремо літо. Є ж такі місця на Землі, де постійно світить сонце. А як подумаю, що це сонце буде світити тобі безкінечно, а так хочеться тихого дощику і хмарного неба. Ось хочеться посумувати чи поплакати, а тут – сонце. Із сльозами йде печаль геть, а тут лише злість яскравішає разом із сонцем. Є, звичайно, країни, де тривають довжелезні періоди хмар та дощів. Проте існує ризик захопитися слізьми та виплекати депресію. А без сонечка жити неможливо.

Проте я легко вірю, що місцеві люди закохані саме у свій клімат. Важко уявити, щоб ненці чи ескімоси були в захваті від цілоденного пекучого сонця, вже не кажу про бразилійців чи алжирців, які милуються вічними снігами на тріскучому морозі.

Можна, звичайно, поїхати і подивитися, як живуть інші люди, до протилежного підсоння. Але вдома завжди буде дихатися найкраще.

Тому я зовсім не нарікаю на осінні дощі. Бо точно знаю, що їх підсушить красива зима, а потім лютневий лід розтоплять скромні підсніжники і молоденька зелена трава. І вони приведуть за руку до нас яскраве тепле літо.