На Донбасі воюють дві маргінальні меншості: проукраїнська і проросійська
Знаковий для мене професор Грицак (він таким залишиться, незважаючи ні на що) таки правий. Кожен сходить із розуму по-своєму. Прийшла й його черга долучитися до незліченної маси галичан, які чомусь сплять спокійніше від думки, що десь далеко-предалеко, за тисячу кілометрів, у напівміфічному потойбіччі брунатних териконів є незвідана терра-інкогніта, яку ми спрощено називаємо "теж Україна", а місцеві безіменні душі – просто Данбасам.
Мене завжди розчулювали розмови галичан про "наш і тільки наш" Юго-Восток. Мовляв, нам же краще знати, що він є Україною – цей концентрований край пам'ятників Леніну, проспектів Косіора, бульварів Карла Маркса, міст Красноармєйск, Юнокомунаровск, Красний Луч, Червонопартізанск, які у свою чергу діляться на Орджонікідзівські, Кіровські, Ленінські та Будьонівські мікрорайони. Іноді ловлю себе на думці, що насильне вписування Донбасу в Україну мало чим відрізняється від вписування Галичини до складу УРСР.
Галичани, які демонструють найвищі темпи прогресу, наївно вважають, що часи змінилися. А міряти світ по собі – дуже небезпечно. Успішно пройшовши шлях тотальної українізації, Галичина тішить себе думкою, що й Донбас зможе. Я ж відчуваю, що Донбас провалився в морок безчасся. Старий і комфортний час радянщини зник, а новий час українщини – до болю некофмортний і вимогливий. Донбас випав із системи часу. Це підвішане в просторі й часі прикордоння, яке є ні російським, ні українським, а віднедавна – уже й не донбаським.
Релігія Донбасу – це стабільність. Байдуже яка – ахметівська, януковицька, українська чи путінська. Тому мені з Донбасом не по дорозі. Стабільність – це головний ворог України, яка ціною людських смертей НАРЕШТІ отримала шанс на стрімкий, болісний, запаморочливий біг уперед. Я не маю часу різко гальмувати, чекаючи на аутсайдера, який ніяк не може роздуплитися. Професор Грицак теж, думаю, не готовий чекати ще мінімум 50 років, коли ж на Донбасі проклюнуться паростки громадянської гідності та бажання ризикувати. Тим паче, що на Донбасі час не лише не змінився – він став гіршим.
Щотижня у своїй програмі я роблю скайп-включення звідти. До мене в студію щотижня приїжджають гості зі Сходу. Я взяв це за правило. І всі вони (без перебільшення 100%) кажуть одне й те саме: нас, проукраїнських, тут катастрофічно мало. Тотальна більшість людей – повністю пасивна, апатична і байдужа. Мої співрозмовники в ефірі зі сльозами на очах кажуть, що (вдумайтесь!) більшості людей паралельно де жити, в Росії чи Україні. Вони зайняли вичікувальну позицію спостерігача. Тому на Донбасі зараз воюють між собою дві маргінальні меншості: проукраїнська і проросійська. Пасивна більшість пристане до тієї меншості, яка переможе. Ось це і є хвальоний Донбас, який на запитання "що ви відчуваєте, коли бачите російський триколор над будівлею ОДА?" спокійно відповідають: "Ну а што…".
Донбас буде в Україні лише за умови, що його лишать у спокої. А це означає, що ми всю країну ставимо на міцний стоп-кран до кінця життя. Лишити у спокої Донбас – це, так би мовити, за компанію з ним погодитися на життя в підвішеному стані безчасся. Щоб їм, колорадським українцям, не було самотньо в своєму нагрітому мороці. Я рішуче кажу їм "Да свіданія". І лукаво нагадую професору Грицаку, що він теж міг би за компанію це сказати – якщо, звісно, він теж хоче потужного розвитку країни, а не приреченого тупцювання на місці. Втрату Криму я й купа моїх друзів сприйняли з дивним полегшенням. Їй-Богу, втрату "ніякого" Донбасу ми переживемо аналогічно.
За останні два місяці я тричі відмовився від поїздок на Схід. Нецікаво. Нема з ким говорити. І нема про що. Мої проукраїнські однодумці вже все вирішили: якщо їх загарбає Путін при пасивній підтримці більшості земляків – вони переїдуть або до Києва, або до Львова. І навіть плакати не будуть. Бо вся їхня любов до України базується на ненависті до теперішнього регіону проживання. Ті люди, які хоча б раз гостювали у Львові, з важкою душею повертаються додому і починають щиро ненавидіти свій Донбас. За дрімучість, за порожні скляні очі, за знищену самоповагу, за сірість, за бидлосовок. За багато дечого, на що мій улюблений професор заплющує очі.
З ними треба говорити – так кажуть патріоти, які вже 23 роки говорять в односторонньому напрямку. Прошу дуже – поговоріть із тітонькою, яка половину своєї пенсії віддала на потреби беркутівців. Поговоріть із доцентом (!!!) університету, який на повному серйозі каже: "Я смотрю только российские каналы, потому что киевские так врут, так врут…". Поговоріть із нормальною молоддю, яка усміхнено й щасливо на першотравневий мітинг винесла портрет Лаврентія Берії. Поговоріть із дідусем, який щиро проклинає Горбачова за те, що "он развалил такую страну, где я чувствовал себя человеком". Поговоріть із місцевими "сепаратистами", які бояться, що їх змусять молитися Господу на українській мові. Поговоріть із бабусею, для якої Путін – "большой человек".
Галицькі інтелектуали полюбляють їздити до східних інтелектуалів – і потім робити висновок, що там прекрасні нормальні люди. Не заперечую. Але їхні прекрасні нормальні люди становлять статистичну похибку серед простих людей зі своїми тараканами в голові, проти яких, власне кажучи, направлена антитерористична операція. Ціль якої – загнати цих людей назад в Україну і змусити миритися "с произволом этих майданутых". Ну гаразд, заженемо назад. Ну гаразд, відвоюємо напівміфічне потойбіччя брунатних териконів. Познімаємо всі триколори і насадимо на їх місце синьо-жовті. Все це заради того, аби вся прогресивна країна дивилася, як вони, бідолашні й "потерянные", самі мучаться і нас із Грицаком мучать за компанію.
А знаєте, що найгірше в усьому цьому? Те, що наша дискусія з професором виглядає дуже навіть кумедно. Це називається – два галичани чубляться за далекий-предалекий Юго-Восток. Якому глибоко наплювати і на Грицака, і на Дроздова, і на всіх, хто никак не может оставить его в покое.
Мені радять частіше їздити до колорадів. Усім цим людям я пораджу пожити бодай місяць не у вільному Львові, а, приміром, у мікрорайоні імені Абакумова на вулиці Комунарів у Кіровському районі города Данєцк, де буде змога оцінити всю глибину українськості "нашого і тільки нашого" Юго-Востока.
