Інші діти

Друг дитинства з 1990-го дивиться фінальні частини Кубка світу з футболу. Головний його інтерес – протистояння Європи та Південної Америки.

До початку минулого десяти­ліття воно було рівне. Але з ­2006-го турнір незмінно виграють команди зі Старого світу. Загалом перемагають за кількістю здобутих титулів із рахунком 12:9. Але настільки значна перевага "своїх" не впливає на захоплення Віталія турніром. Він давно говорить про бажання бачити змагання раз на два роки.

– Бо, коли відбувається Євро, мені немає за кого вболівати. Бракує емоцій, які відчув ­2018-го, коли Бельгія у чвертьфіналі перемогла Бразилію, – пояснює.

Я йому трохи заздрю. Бо сам давно спокійно ставлюся до турніру. Інша річ – дитинство, коли рахував роки, місяці та дні до стартового свистка на матчі відкриття.

Зараз футболу стало досхочу. Він доступний на різних платформах. Але інтерес, якщо не виступає твоя улюблена команда, втратився. Усвідомлюю, що це вікове.

Стало цікаво, як гру сприймають нинішні діти. Розпитую про це Віталія, який виховує п'ятьох.

– Починається матч, і вони сідають дивитися біля мене, – відповідає. – Але ближче до фінального свистка залишаюся сам. Дітям важко всидіти на місці 90 хвилин. Їм краще пограти самим або на комп'ютері.

Відповідь переконує, що заява президента "Реала" Флорентіно Переса про скорочення часу футбольних ігор – не така вже й погана ідея.

×