Ексклюзивы
пятница, 01 февраля 2019 21:45

В "кодаке" пленочном сто граммов черного нашли - финалист "Новеллы по-украински"

Публикуем произведение "Слов'янські валюти" финалиста конкурса "Новеллы по-украински" Сергея Науменко. Автор родился в 1993 году в городе Никополь на Днепровщине.

Прошел курс в 4-й Литературной школе от Центра литературного образования в Карпатах (2013) и в "Школе молодого писателя" (2017) от "Еліта Нації". Финалист "Новеллы по-украински" 2017-го, лауреат литературного конкурса "Кальміюс" 2017-го. Публиковался в сборниках "Нова харківська поезія та проза" (2016), "Діти метеорита" (2017) с предисловием Сергея Жадана.

Принимал участие в фестивалях "Книжковий Арсенал", "Схід-Рок", "Йогансен-Фест", "Я і Села Брук" как поэт, сценарист и актер. Организатор и участник местных чтений в Харькове. Участник проекта "LitZustrich" в Киеве и Харькове и чтений в Книгарнях "Є".

Сейчас живет в Харькове.

Автор: www.facebook.com
  Финалист конкурса "Новеллы по-украински" Сергей Науменко
Финалист конкурса "Новеллы по-украински" Сергей Науменко

Полный текст:

_____введення в антиампірну архітектуру.

Повітря таке товсте, непривабливе своєю маслянистістю. Сонячними шлангами насичується до майже твердих форм, нащупати іноді можна, вловити – ніколи. Косе проміння схоже на пересмажену олію, нерафіновану, у тонах перемеленого неочищеного пилу. Щедро розведений водою бетон, який ніколи не застигне, але і витекти, втекти нікуди не здатен.

Фарбовані прямокутнички радянського кахлю, що ним обвішані подоли стриманих сарафанів вічно суворих бюджетних установ-недоторк. Заучок, у найгіршому розумінні слова. Безапеляційних фіксаторів та відтворювачів визначених лозунгів/аргументів/відмовок за повної відсутності аналітичного мислення та банальної людяності.

Вище – менше. Осипаються штукатурні елементи, пролетарська гіпсова ліпнина, штучні зірки опадають із сірих небес, випереджаючи блискавки тріщин.

Зістрибують з даху робітники з молотами та колгоспниці з серпами, розлучаються з тілом будівлі, обвалюються окремими кінцівками чи інструментами, нелегітимними регаліями востаннє дратують перехожих. Куди вже тираноборцям Гармодію та Аристогітону, першими ворогами радянської архітектури є народ.

Вулиця Джорджа Вашингтона. Хто помістив це прізвище у сербське місто, хто опорочив белградське тіло? Що спільного між Сербією та Джорджем? А з Владіміром Іллічьом – що? Вашингтон та Ленін набиті на місцеву топографію рукою нетверезого кольщика: шрифт – примітивний, значення – сумнівне, культурна цінність – відсутня. По-собачи помітити, зафіксувати присутність. Хіба купюри із Вашингтоном, чи краще, звісно, з іншими президентами Штатів, зустрічають із посмішкою, купюри з Леніним – насміханнями, втім, пропонують обмін, на фішки з покемонами або на картки з футболістами Югославії.

Обличчя актуальних купюр – завжди мають культурну цінність. Якщо їх приймають в обмінниках.

_____Гойко Мітіч – герой корінного населення Вашингтону.

Ринок здебільшого зайнятий циганами. З певною гордістю та біжутерним пафосом самовизначається "блошиним". Розстелені дитячі простирадла вберігає від займання щільне накопичення краму. Власне діти бігають між умовних рядів, випрошують у незасмаглих гроші. Ті прискорюють крок, намагаються не звертати уваги, шукають у натовпі гіда та пожежні виходи зі своєї мандрівки. Не за це платили.

Іграшкові телефони поруч із кнопочними мобільниками, зі старими мильницями та гітарами-іспанками (без струн), банджо, балалайки, патефони та платівки Всесоюзної фірми "Мелодія" ділять квадратні сантиметри з першими виданнями Лед Цеппелін та Бітлз, із друкарською машинкою Ундервуд латинської розкладки. Свічники одноконечні, трьохконечні, восьмиконечні, будь-якої кількості, тільки би бажання шукати, знайти та торгуватись. Китайське та польське взуття, фінські лижі, ризькі скейтборди на товстих гумових колесах. Елементи вогнепальної зброї, пусті пляшки з-під місцевих наливок та імпортних міцних напоїв. Здається, весь непотріб Європи обережно зібраний тут та наре́чений біблійським ім'ям Сувенір. Книги усіх довавилонських мов слугують тому доказом. Мертвих мов не буває. Бувають виключно геноциди носіїв.

Старі афіші з обличчями Бельмондо, плакати "Єсенії", безліч варіацій "Чінгачґука" з торсом та рокерською шевелюрою Гойко Мітіча, він у плакатному мистецтві, беззаперечно, головний герой (він для сербів плакатний фаворит на кшталт Шевченка – будь-якого – для українців). Мітіч трапляється помітно частіше за Челентано. Бо афіші з Челентано зазвичай італійські, некириличні, себто апріорі ворожі. А Мітіч – усе ж свій, рідний. Популярний настільки, що навіть викупити всього, очевидно, неможливо. Головна НДР-на кіностудія Deutsche Film-Aktiengesellschaft наштампувала цих мордяк стільки, що аж верне від прищуреного погляду югославського вождя. Людину з нормальною психікою від "вождів" зазвичай завжди нудить. Хоча що таке "нормальна психіка"? Принаймні тих, кого можна цим формулюванням улещувати на теренах колишнього соціалістичного блоку більшає з кожним роком. Втім, і вождів там-таки ще трохи залишилось.

Відчувається близькість повноактних європейських зносин. Де вони набрали, здавалося б, цих непрактичних папірців формату А1? Як увібрали капіталістичні цінності? Бо ж радянське плакатне мистецтво було мертвонародженим: або штамповані зазивання-транспаранти, або штучні – одиничні – авангардні вибрики, тут же спалені прискіпливим поглядом-напалмом кегебе. А тут – ціла галузь для любові та захоплення. Ціла полиця бізнесу.

_____пункт обміну культурним досвідом.

Приміщення нагадує дитячу лікарню. З усією цією стерильністю, нагнаною промисловими кількостями хлорки. Із ароматами вати та бинтів, зі смородом покаліченого голками щеплень ніжного дитинства. Хоча голками тут пробивають міграційні картки, таврують чорнилом скотину-втікача.

Ніби нашпиговані димом, з товстим склом, дрібні квадратні вікна, як у вбиральні. Назавжди запломбовані від зовнішніх потоків, навіть заґратовані з вулиці. Навіть уявити собі людину з таким відхиленням дистрофії, щоб умістився в цей отвір, важко. Не кажучи вже про відхилення ідіотизму, щоб намагатись таке скло вибити. Хоча ідіотів уявляти, звісно, значно легше.

‒ То що, тебе пустять?

‒ Пустять-пустять. – несвіжо видихнув він. – Але от коли, і, що важливіше, куди… Або навпаки. Сам як думаєш?

‒ Думаю, що важливіше, коли.

‒ Я не про те. – махнув у повітрі.

‒ А. Та теж випустять, куди ж дінуться. Що ж зі мною? Громадського порядку не порушував, місцевих жінок не ґвалтував. І не купував. Документи в нормі, гроші на рахунку залишились.

‒ Зрозуміло. – сумно перебив мене і зацікавлено продовжив: – А готівка є?

‒ Трохи є.

‒ Підкинь, брат?

‒ Я б підкинув. – звісно, збрехав. – Але сам не знаю, скільки коштуватиме свобода. – "і не брат ти мені…" проковтнув, не сказав.

‒ Так у тебе ж на картці є. – тиснув на жалість хитрістю.

‒ Наскільки знаю, тут терміналами не приймають. – відрізав.

"Справи гівно. Якщо прочитають, що там понаписував, точно за наркомана приймуть". "А як же вони прочитають? Братушкі солов'їною не оперують. Чи оперують? Це б росіяни заплутались, а тут…".

‒ А куриво є?

‒ Ні.

‒ Х**ово [жаль].

‒ А то.

‒ Може, там шось, ну… – прикладаючи до рота невидиму самокрутку зрозумілого змісту.

‒ Не балуюсь таким.

У кімнату зайшов офіцер. Темно-синя форма, мляві розпізнавальні нашивки.

‒ Ти! Давай.

"Лаконічно".

Похиливши голову, співбесідник відірвався з пластикового крісла, мабуть, за звичкою закинув руки за спину, вийшов. Офіцер, втім, за винятком короткого вказівного погляду на сусіда, весь час дивився на мене. Кілька секунд, і я у кімнаті один. Хоча б не тхне цим спиртовим перегаром. Думаю, його теж випустять. Він тут свій. Можливо, навіть занадто свій. Чого б це мені підсаджували якогось поліглота слов'янських мов. Акцент очевидний у всіх, втім не остаточно зрозуміло, який. Можливо, це лише наслідок широкого спектру знань. Вигляд він мав, у всякому разі, підозрілий. Дисонанс спортивного одягу та обрюзглої статури, виблискуюче гола потилиця, тижнева щетина. Розбудили, мабуть, серед ночі, викликали як позаштатного. Вирвали з постелі, хоча скоріше з-за столу. І навіщо? Порожняк. Що з мене взяти? Навіть грошей їм не дам, за що? Їм же платить ця держава. Теж – за що? Щоб ловили шпигунів, терористів, маніяків різних, не знаю. А я хто? Навіть не шпигун.

Двері. Знову офіцер. Судячи з вусів, уже інший. Той був сопляк.

‒ Значить, турист.

‒ Турист-турист.

‒ А записники навіщо? Що ти там документував?

‒ Рефлексував. Туристи бувають з блокнотами. Трапляються.

‒ І фотографували, мабуть, бо турист?

‒ Ну! – дивуючись небувалому прояву логіки. – Таке буває – туристи з фотоапаратами. Це ви ще японців не бачили.

‒ Бачили-бачили. Якраз учора такого затримали. – закивав.

"Принаймні не один я такий везучий".

‒ Виявився казахом. У "кодаку" плівковому сто грамів чорного знайшли.

‒ У мене ж не плівковий.

‒ Але фотографії досить сумнівні.

"Ще й там рились!"

‒ З художньої точки зору?

‒ З точки зору об'єктів. – навіщось додав офіцер, покидаючи кімнату. Судячи з усього, у них стратегічні локації маскуються дуже погано.

Це їхнє шмигання туди-сюди з трейлерами допиту мене вже стомило, хочеться спати. Стільці передбачено спаяні разом, з підлокітниками, не ляжеш. Хоча можна і сидячи.

_____Харківський королівський флот.

Голос Богдана Ступки віщає з позиції безпілотника у слобожанському небі:

"У самому аритмічному серці Харкова, чи скоріше у лівій хворій легені, розкинувся різнобарвними голосами та гучними вивісками красень півострів Центральний Ринок. Реставроване черево крите, пофарбоване в біле й червоне, кілька символів-регалій володаря міста – лавочок – забиті голубами та продуктами їхньої життєдіяльності.

Ще тільки прокидається Харківський архіпелаг, перебиваючи залпами церковних дзвонів. Ніби собача перекличка на повний Місяць. Втім, справжнє світло вже майже зійшло. Сонце роздягається, скидає червоне, випирає пишним промінням у очі.

Душі торгуються за місця під сонцем, поближче до виходу та палаток із фаст-фудом і розчинною кавою. Ряди з квітами затягуються в безкінечну ілюзію рослинного кишечника.

Береги півострова Центральний Ринок омиті однієї й тією жінкою-рікою, з недостатньої для півострова кількості сторін. Анорексична Лопань, закохана єврейська дівчина, смертельно турботлива і несумісно з життям божевільна. Хвора своєю відданістю без залишку, сліпим виконанням примх. Узимку ховається на морях, щовесни повертається, обіймає неначе вперше.

Пискунівською вулицею, ледь до перехрестя з Пискунівським провулком, розташована столовка. Не скажу, що її знає кожен місцевий. Цілком припускаю, що хтось не знає. Її існуванню цей факт аж ніяк не загрожує. За столовкою, ліворуч, регіональна автостанція, праворуч – продовження ринку. Нова грань. Її важливо на порушувати. Мікрофлору та мікрофауну Ринку оглядати з відстані. Кишить життя, Сирени зазивають до наметової прірви, Мінотаври пропонують спробувати знайти взуття дешевше. Наливайки випльовують алкогольних гурманів. Недоторкані воїни ордену блакитних облич сплять на трамвайній зупинці".

Голос замовкає. Трамвай набирає ходу, ігнорує зупинку, вилітає з повороту, вириваючи за собою суглоби-дроти електропередач.

_____fin.

Упав зі стільця. Крізь посмішку офіцерка повідомляє, що повернення в сон узгоджено.

Новеллу еще одного финалиста можно прочитать по ссылке.

В конкурсе "Новелла по-украински" победило произведение "След" 36-летней писательницы Юлии Илюха из Харькова. Она получает награду - 5 тысяч гривен. Всего на конкурс в этом году прислали 71 новеллу. Тема произведений была свободной, но символический лозунг - "Безвиз". То есть действие в новеллах должна было касаться безвизового режима между Украиной и Европейским Союзом, происходить в странах ЕС или быть с ними связана.

Сейчас вы читаете новость «В "кодаке" пленочном сто граммов черного нашли - финалист "Новеллы по-украински"». Вас также могут заинтересовать свежие новости Украины и мировые на Gazeta.ua

Комментарии

Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі