Ексклюзивы
среда, 30 января 2019 21:45

Украинские девушки безумные! Когда-то я знался с одной москвичкой - то она бы никогда не решилась на такое! - финалистка "Новеллы по-украински"

Украинские девушки безумные! Когда-то я знался с одной москвичкой - то она бы никогда не решилась на такое! - финалистка "Новеллы по-украински"

Публикуем произведение "Ісла дель Інферно" финалистки конкурса "Новеллы по-украински" Ольги Литвиновой. Автор родилась в 1987 году. Работает музыкальным руководителем. Имеет опыт работы за границей. Это ее первая публикация.

Живет в поселке городского типа Марковка в Луганской области.

Полный текст:

‒ Пані по біометрії?

Запитання прозвучало ввічливими нотками, неначе привітання, ще більше зануривши у стан мрійливості.

‒ По біометрії.

Неначе їду до сусіднього селища. Але ж ні – це вже українсько-польський кордон. Далі – Європа, а згодом на мене чекає Велика Британія.

Акуратно підстрижені газони, квітучі клумби, мініатюрні котеджі – наче занадто реалістичні декорації театру миготіли краєвиди за вікном автобуса. Було цікаво, чи таке тут повітря, чи таке ж саме сонце, як в Україні? От погода була звичною для мене, уродженки України. Але цілковитий порядок, майже лікарняна стерильність наганяли навіть якийсь сум. Чи є тут місце для дива, а чи все строго за розкладом? А втім, подивимось! Так і розпочалася моя перша подорож Європою – моє стажування.

Морський порт Тілбері зустрів нас сонячною погодою. Відбувалась імборкація на туристичний морський лайнер – мене чекало знайомство з круїзним бізнесом. Англійські гості проходили на борт, роздивляючись судно. Здебільшого це були літні люди – вони залюбки обирали круїзи для свого відпочинку, для подорожей. Отож-бо, разом із ними мені потрібно провести два місяці. Вперше я бачила, щоб люди похилого віку дозволяли собі так насолоджуватися життям. Мабуть, нам важко уявити собі такими своїх, українських пенсіонерів.

За кілька днів – Іспанія, країна кориди та жагучої пристрасті. Гібралтар, Канарські острови, Аресіфе, Лас-Пальмас – усі – і пасажири, і члени екіпажу нетерпляче чекали сонячну Іспанію, Еспанью – як ніжно називають свою батьківщину її громадяни.

Раптом дзвінок.

‒ Олю, Джонатан заїде за тобою завтра об одинадцятій!

‒ Стривай! Ми ж так не домовлялися! Я з ним не знайома! І я не володію іспанською!

‒ Нічого! Він говорить англійською, ви порозумієтеся!

‒ Та ти хоч сама з ним зустрічалася?

‒ Поки що ні. Але ми довго вже спілкуємося у фейсбуці.

‒ Це просто божевілля!

‒ Ні. Ти ж знаєш, я тебе ніколи не підведу!

‒ Знаю. Добре. Чекатиму Джонатана.

Острів Тенерифе – разючий природний коктейль, така собі суміш Венесуели, Мексики та Іспанії з легким арабським колоритом – море просто казково синє, прозоре і водночас м'яке, оксамитове… Вулканічні гори, що височать над пляжем, вражають своєю неприступністю… Справді острів вічної весни… Одягнувши легеньку сукенку, я випурхнула на берег. Там мене вже чекали – високий, чорнявий молодий чоловік у туристичному одязі підійшов до мене.

‒ Привіт, Ольга. Я - Джонатан. – привітався іспанець англійською.

‒ Привіт, Джонатан. Рада знайомству! Мені Еліна багато розповідала про тебе.

‒ Радий знайомству!

Я заспокоїлась – моєї англійської цілком вистачало. І тоді - вперед, назустріч пригодам! З порту ми зайшли до підземного паркінгу та далі вирушили на авто. Місто Санта-Круз-де-Тенерифе зустріло нас легким дощем, який швидко скінчився. Роз'яснювалося. Кафе арабського двору гостинно відчинило двері для всіх подорожніх – смузі та чіа-фреска – райська насолода! Марокканські візерунки на персиковій стелі, здавалося, вигравали чорним блиском. Ранок переходив у день. Та за столиками було порожньо. Це додавало відчуття нереальності, містичності... Ранок, смузі в арабському дворику, прохолода та екзотичні рослини – що ще потрібно?..

Трохи згодом ми вийшли на центральну площу. Неземні звуки вразили моє серце і мій слух.

‒ Що це, Джонатан?

‒ Це грає сампоньо. Гуанчі грають на етнічних інструментах.

Передати неможливо… Мелодія, дуже схожа на голос флейти, але не флейта. Ми підійшли ближче – два представники племені гуанчів виконували мелодії на сампоньо та на барабанах. У мене відняло мову. Я сама добре розуміюся на музиці. Вся чарівність пентатоніки!.. Витончені переливи співу… На мить здалося, що сива давнина повіяла своїм подихом на нас. Одягнені музиканти теж були у своєму автентичному стилі. Їх обступив уже чималий натовп. Люди залишали гроші. Я теж вирішила подякувати музикантам. І всі слухали, слухали, слухали… Потім один заспівав…

‒ Джонатан, друже мій, про що, про що він співає?

‒ Він співає про життя, "що таке життя – це дійсність чи сон?" Це не іспанська мова, а один із місцевих діалектів. Я трохи розумію його.

‒ Божественно! Давай лишимося послухати!

‒ Добре, якщо ти так хочеш.

Ми лишилися. Мелодія то огортала з голови до п'ят, то злітала кудись у небо, то крадькома шепотіла щось солодко у самісіньке серце… Я стояла, втративши відчуття часу, відчуття реальності…

…Я прийшла до тями тільки тоді, коли відізвався глухий гудок мого пароплава…

‒ Твій корабель, Ольго!

‒ Що!?!?!?!!

‒ Тобі треба наздогнати корабель!

Нарешті я зрозуміла… Боже!.. Шок. Страх. Стрес. Паніка… Моє стажування! Мої речі! Що сталося? Але відчай швидко відпустив мене – врятувала звичка носити все конче потрібне завжди з собою. Це була моя перша подорож за кордон. Я сама-самісінька на іспанському острові. Шаленство якесь!

Джонатан дивився на мене і не міг зрозуміти, що сталося. Раптом він просто зайшовся сміхом.

‒ Українські дівчата божевільні! Колись я знався з однією москвичкою – то вона б ніколи не зважилася на таке!

‒ Так-так, Джон, українки шалені та пристрасні, мабуть, не гірші за ваших гарячих іспанських красунь.

Не знаю, чому і від чого, але мені стало спокійно. Як би не було. Англійською я володію. Документи маю. Біометричний паспорт дуже зараз доречний, доречний як ніколи. Залишилося погодити ситуацію з керівництвом стажування. Як не дивно, але все владналося – мені вдалося стати позаштатним працівником музею, помічником гіда. Звичайно, Джон допоміг. Стажування врахували. І вже коли я очікувала на свій рейс в аеропорту, Джон вручив мені невеликий пакуночок:

‒ Тримай. Це сампоньо. Хай він завжди нагадує тобі про сонячний Тенерифе.

‒ Дякую! Дякую, мій дорогий друже!

Я міцно його обняла – я так була йому вдячна!

… Пасажири зайняли свої місця. Шасі відірвались від землі – Ісла дель Інферно все більше віддалявся від мене, а я від нього…

Час невпинно плинув. Вже не один раз мені доводилося далеко подорожувати, але коли я чую просту фразу "Пані по біометрії?", я усміхаюсь. Ця фраза тепер звучить для мене, немов всепроникна музика сампоньо - тепер я сама режисер своєї долі і життя, ніщо і ніхто не обмежує мене.

І до речі, тепер я граю на флейті.

Новеллу еще одного финалиста можно прочитать по ссылке.

В конкурсе "Новелла по-украински" победило произведение "След" 36-летней писательницы Юлии Илюха из Харькова. Она получает награду - 5 тысяч гривен. Всего на конкурс в этом году прислали 71 новеллу. Тема произведений была свободной, но символический лозунг - "Безвиз". То есть действие в новеллах должна было касаться безвизового режима между Украиной и Европейским Союзом, происходить в странах ЕС или быть с ними связана.

Сейчас вы читаете новость «Украинские девушки безумные! Когда-то я знался с одной москвичкой - то она бы никогда не решилась на такое! - финалистка "Новеллы по-украински"». Вас также могут заинтересовать свежие новости Украины и мировые на Gazeta.ua

Комментарии

Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі