Він був сином письменника Михайла Стельмаха і знав, що перевершити батькову славу неможливо. Коли сам став літератором, то ще довго на запитання, чи не син він того самого Стельмаха, відповідав "ні". Бо вважав, що хвалитися знаменитим батьком негоже. Хвалився, але пізніше, коли сам чимало досяг. По смерті батьків не взяв собі нічого з майна, окрім письмового столу Стельмаха-старшого. За тим столом і працював.
Завжди незворушний на людях, Ярослав Стельмах нагадував самурая, але веселого. Світло-сірі очі на шляхетному обличчі, яке могло належати якомусь давньому князю зі Сходу. Якось на початку 1980-х я був свідком, як київські чиновники ідеологічно підправляли Стельмахову театральну інсценізацію "Слова о полку Ігоревім". Мовляв, автор інсценізації "не показав боротьбу давньоруського народу з монголо-татарськими загарбниками". Хоча "Слово…" написане за півтора століття до приходу монголів. Стельмах слухав це так, ніби йшлося не про нього. Його обличчя, справді трохи монгольське, сяяло відвертою іронією. Ніби хотів сказати: "Ми, чингізхани, з дурнями не сперечаємося".
За тих часів, коли кожен добросовісний літератор числив себе опонентом радянської системи, Стельмах не вдавався до показної опозиційності. Він був рідкісно вільною людиною й не потребував демонстративності. Через те інколи виникало враження, що він такий собі оранжерейний київський панич. Та руки цього чоловіка здатні були не лише тримати перо й вправно грати на фортепіано та гітарі. Якось компанія підхмелених кіношників у готелі піддражнювала його:
— Кажуть, Стельмах має залізного кулака й міг би рознести одним ударом оцю шафу. Мабуть, брешуть. Бо якби міг — то розніс би!
Нарешті це йому набридло й він запитав, чи готові вони заплатити за шафу. Готові. І за мить від шафи залишилися самі друзки.
Отже, його спокій був спокоєм сильної людини. Не те, що він ні з ким не сварився, але казав:
— Сварка — річ інтимна.
Його кар"єра не була благополучно-безхмарною, особливо на початку. Одна з перших його п"єс — "Запитай коли-небудь у трав" — присвячена краснодонським підпільникам-молодогвардійцям. Герої, скинуті гестапівцями на дно шахти, через багато літ ніби проросли травою й хочуть побачити, що діється тепер на землі, за яку вони колись загинули. У кінці 1970-х це звучало надто свіжо й гостро. П"єсу заявили до постановки одночасно 30 театрів — небувала цифра для сучасного драматурга. Одначе, тодішні чиновники зробили все, щоб вона не дійшла до сцени. У Києві твір заборонили, у Харкові — дивом дозволили, у Луганську, на батьківщині молодогвардійців, також пропустили, але з великими купюрами.
Проте він мав і справжній успіх.
— Стельмах, твій діагноз — аншлаг, — казали йому друзі.
У його п"єсі "Кохання в стилі бароко" є монолог шляхтянки, яка лає свого кавалера. Там — 22 віршовані рядки, в яких вмістилося 43 лайки та прокльони:
Харпак! Смердючий лотр! Пацючий потрух!
Пігмей горбатий! Карлик осоружний!
Про намисел твій підлий я прознала!
Недолюдок мерзенний, потороча!
Тобі узять мене на глум скортіло?
Собаче стерво, виродок, непотріб!
Ти ж світові явив свою глупоту,
Як скалічілим розумом своїм
Додумавсь до падлючого паскудства!
Ах, ірод! Бевзень! Талалай! Мугир!
Потворисько, поганище, дурисвіт!
Брехло, і телепень, і підла шельма!
Ницота ница, кеп, мурляка, ґевал,
Безверхий дурень, репане мужло,
Солоний мудь, невдячник, скурвий син,
Недоум, бельбас, йолоп, віроломець!
Лайно, на котре й мусі гидко сісти!
Та щоб він зслиз, собаки б його з"їли,
Та щоб він і до ранку не дожив!
Ні — хай живе ще довгії роки,
І кожен день бодай йому приносить
По сорок невигойних болячок!
Його автомобіль згорів на шосе під Борисполем
Приятель Стельмаха, драматург Олексій Дударєв, перекладав цю п"єсу білоруською й змушений був скоротити той монолог, бо в словниках не вистачило слів для перекладу.
Одна з його п"єс вважається автобіографічно-пророчою — "Синій автомобіль". Вона вже 10 років при повних аншлагах не сходить зі сцени київського Молодого театру. Там ідеться про письменника, який у дитинстві мріяв про синій автомобіль, а у фіналі спалив свої рукописи. Про той вогонь одразу згадали всі, коли 52-річний Стельмах несподівано загинув в автокатастрофі. Його автомобіль згорів на шосе під Борисполем.
1949, 30 листопада — у сім"ї українського письменника Михайла Стельмаха, народився син Ярослав. Пізніше він вважав своєю батьківщиною, окрім Києва, також батькове село Дяківці на Вінниччині. Мав ще молодших брата і сестру — Дмитра й Марту
1970 — закінчив Київський інститут іноземних мов, згодом — аспірантуру при ньому та Вищі літературні курси в Москві. Викладав у Київському університеті
1973 — на кафедрі іноземних мов познайомився з майбутньою дружиною Людмилою. Вона закінчила той самий інститут, але на дев"ять років раніше. Через два роки вони одружилися. У кількох п"єсах Ярослава можна так чи інакше вгадати серед дійових осіб Людмилу (приміром, у дитячій казці "Стережися лева!" є персонаж, що зветься Зайчик Люська). Їхня квартира (спершу на Русанівці, потім на Печерську) від середини 1970-х вважалася в мистецьких колах Києва однією з найгостинніших
1975 — вийшла дебютна книжка Ярослава Стельмаха "Манок" — оповідання для дітей. Через три роки прийнятий до Спілки письменників. Його творчий доробок у підсумку становить кілька книг прози, переклади, десятки п"єс, кіносценаріїв та інсценізацій
1999 — названий кращим драматургом року
2001, 4 серпня — уранці Ярослав Стельмах підписав для внучки Зої свою книжку "Голодний, злий і дуже небезпечний". Того самого дня загинув в автокатастрофі на трасі під Борисполем — просто за кермом відмовило серце. Похований на Байковому кладовищі поряд із батьком
2004 — вийшла книжка "Мій кіт за тобою скучив" — мемуари Людмили Стельмах про чоловіка
8 
35413
Коментарі
4