"Соціяльні" вистави
"Нє, ну ти поняла, от коза! – простягаючи три "полтиника" кондуктору, гучно викрикує якась ніби студентка і всідається до вікна. На руці в неї висить підліткова сумочка під "дольчу і габану", в усі стирчить навушник від мобілки. – Ну якої дупи вона туди пішла? Це вопще…"
***
Редакція газети, у якій мені довелось працювати майже три роки, винаймає поверх у три офісних кімнатки в адмінкорпусі одного з заводів містечка. Таке розташування у промзоні райцентру для колись перспективної "двадцятичотирьохполоски" незручне й принизливе. Але у кризу 2008-го то було чи не найкраще рішення власника, який зумів зекономити на аренді дорогущої площі у центрі та, спасибі, взагалі не прикрив своє дітище.
Проте, дорога на роботу для мене завжди була можливістю побути серед простого люду. Півгодинки у пошарпаному "ЛАЗі", перелаштованому після кільканадцяти капремонтів під "маршрутку", - і ти не лише дістався прохідної заводу (ой, вибачте, редакції газети), а й почув, чим живе народ.
- Синку, візьмеш по льготному? – випрошує зсутулена бабця з торбою на плечі, тицяючи "синкові", себто водієві, закуту у пластик пенсійну книжку.
- Ні, мать, у мене вже п'ятеро сидить, - не відриваючи очей від дзеркала заднього бачення, виціджує байдуже водій.
Претензій в сторін нема. Водій знає, що баба з клумаком на спині "тулить" на вокзал з базару, бо продала сметану й молоко і непогано, як для пенсіонерки, заробила. "Мать" розуміє, що закон є закон. Написано ж на вікні автобуса – "не більше 5 льготників на рейс". Та нічого, вона сяде у наступний.
Взагалі, оця норма на 5 пільговиків у нашому містечку - бабусеві казки. То превізники змовились між собою і вирішили встановити такий ліміт, аби не катати "шаровиків" - дітей війни, чорнобильців, інвалідів, героїв праці та соцзмагань. Влада ніяких пасажирських пропорцій на такі "буси" не встановлювала, хоча й порушників з перевізників чомусь не карає. І чому?...
Якось я навіть намагалась влаштувати водієві, що відмовив явному каліці, прилюдні розбірки. Дивно, але мої аргументи лишились всього-навсього моїми аргументами. Жоден з пасажирів, навіть з тих п'яти "льготників", яким пощастило їхати безкоштовно, не заступився за каліку. Закінчивши лікнеп словами "женщина, не мішайте водітілю їхать", людська маса традиційно збилась у товсте автобусне черево. Узяти моїх півтори гривні на квиток каліка не захотів, лишився на зупинці. До кінця маршруту пасажири дивились на мене, як на божевільну бунтарку. Водій переможно мовчав і думав, мабуть, про ланч, бо у животі його періодично булькало.
- Ні, ти про те не пиши, - гуманно порадила мені наша бухгалтерка, готуючись від "порад" перейти до наказу. Через те, що декотрі перевізники нашого містечка наші, так би мовити, рекламодавці, мені не дозволили про той випадок тиснути в газеті навіть фейлетончик. Об чом базар! Ні то ні...
---
Кондуктором в нашому містечку у день можна заробити гривень двісті. Моя ж офіційна "зе-пе" у редакції – 107 з копійками (також у день).
---
- Нє, ну ти поняла, от коза! – простягаючи три "полтиника" кондуктору, гучно викрикує якась ніби студентка і всідається до вікна. На руці в неї висить підліткова сумочка під "дольчу і габану", в усі стирчить навушник від мобілки. – Ну якої дупи вона туди пішла? Це вопще…
Хто й куди з якої дупи пішов, народу вже не цікаво, бо усі погляди - у вікно. Біля виконкому мітинг проти тарифів, у гучномовець щось кричать. Ага, значить, комусь заплатили. Те, що краля з "дольчою" - студентка, сумніву нема. У тому боці, куди їде "бус", окрім заводу є один повний "виш", три філіали та ПТУ. Останнє, правда, перейменували і тепер воно має потужну й круту назву зі словесною прелюдією "вищий коледж", але на ментальність студентів такі градації мало вплинули.
---
"Стипуху" не дали, "бабки" закінчились на тому тижні, Семен, скотина, не віддає позичених сто "гриванів", а за концерт, який відбудеться у п'ятницю, може вдасться "вимутити" баксів двадцять. Якщо заплатять.
---
Гучну телефонну розмову майбутньої дизайнерки одягу (чи економіста, бухгалтера, юриста, агронома – дивлячись, до якого "вишу" дівчина "тулить") перебиває більш гучний лепіт якогось підлітка з переднього сидіння. Спершись на зачохлену гітару, він зігнувся у басовий ключ. Питань нема, це музикант – майбутній Річі Блекмор, або Гарі Мур. А поки що він їде на репетицію у заводський палац культури та видихає на сусідів пивні вихлопи, затуляючи потилицею табличку "Аптечка у водія". Вчора, мабуть, ловко посиділи, хлопче? Бува. З телефонного соло цього представника майбутнього країни всі розуміють, що "стипуху" не дали, "бабки" закінчились на тому тижні, Семен, скотина, не віддає позичених сто "гриванів", а за концерт, який відбудеться у п'ятницю, може вдасться "вимутити" баксів двадцять. Якщо заплатять.
Далі водій врубає на всю шансон, і замовляти зупинку завчасно та голосно, як вимагає того ще один внутрішній транспорант автобусу, немає сенсу. Здається, що ти на підприємстві УТОГу.
---
Мій тодішній шеф-редактор, вчитель-мовник за фахом, який пішов зі школи, бо не любив працювати головою, завжди говорив мені: "Іро, тобі треба творчо рости!"
---
За дві зупинки до кінцевої у автобусі залишаються лише ті, хто прямує на завод. У цей час тут таких набирається душ троє-четверо. Зміна ж-бо починається о восьмій, а на дев'ять до станку їдуть хіба що вулканізатори, штат яких з того року майже повністю скоротили. Прошу водія зупинитись біля стовпів. Звідси швидше дійти до прохідної, аніж від будки зупинки. І чому пішохідні доріжки та зупинки в нас здебільшого обладнують саме там, де не зручно людям?
- Йоханий бабай, ядрьон батон! – раптом вибухає водій і різко викручує руля уліво. За гучним гепанням і миттєвою трясучкою усі розуміють, що він ускочив колесом у присипану листям яму. Далі на адресу комунальників та міської влади лунає довга черга епітетів та метафор, з цензурного у якій лише займенники та прийменники: "в", "на", "твою". Кінцева. Приїхали.
- Манюня, от нащо тобі той завод здався? Іди до мене на маршрут, - додає вже лагідно водій, враз забувши про бабая і яму. Дивлячись на мої джинси і півшубок з лисиці, він, мабуть, подумав, що я вулканізаторщиця.
Нічогенька професія, думаю вже я, уявляючи себе то з покришкою у руці, то в процесі обілечування пасажирів. А що – круто! Робота з людьми, у постійному русі, є можливість кар'єрного, так би мовити, росту (від посиденьок у "хвості" автобуса – до місця біля водія). Мій тодішній шеф-редактор, вчитель-мовник за фахом, який пішов зі школи, бо не любив працювати головою, завжди говорив мені: "Іро, тобі треба творчо рости!"
Чим не творче зростання, враховуючи те, що маршрутів у місті разом з перевізниками кілька десятків?
---
У таких містечках, як наше, маршрутки - це білі мікроавтобусики. У минулому – вантажівки в Німеччині, сьогодні – пасажирський транспорт в Україні.
---
Вже на прохідній розумію, що їздити весь день у ЛАЗі і слухати, як живе народ, я не зможу. Записую у книзі обліку про те, що з'явилась на робоче місце о восьмій п'ятдесят дев'ять. З дисципліною тут як на заводі – на хвилину запізнився, отримуй догану. І хто вирішив запрягти працівників журналістської галузі з традиційно ненормованим підходом до робочого дня у бюрократичні рамки трудового кодексу? Який йолоп??!
У вікно бачу, що водій – мій потенційний роботодавець – п'є каву з пластикового стаканчика і про щось гучно сміється з торгашками пиріжками. За день у нього у середньому дванадцять рейсів. Якщо припаде, додому поїду у цьому ж "бусі". Хоча ні, треба "тулить" на мітинг біля виконкому, про який учора ніхто нічичирк. Редакційна машина повезла бухгалтерку у банк, значить, на мітинг поїду маршрутним таксі. У таких містечках, як наше, це білі мікроавтобусики (у минулому – вантажівки в Німеччині, сьогодні – пасажирський транспорт в Україні). За дві гривні і вдвічі швидше дістаюсь центра. Цього разу обійшлося без "соціяльних" вистав, бо пільговики і студенти дорогими маршрутками майже не їздять.
Занавіс.
