Уроки застою
Нещодавній з'їзд освітян, проведений Табачником за рік до парламентських виборів 2012 року, став очікуваним сеансом навіювання про "покращення життя вже сьогодні".
Іншого навряд чи можна було чекати. Якщо б освітянська спільнота сама збиралася на віче для вирішення нагальних проблем, тоді б могла відбутися ділова розмова. Інша справа, коли начальник збирає підлеглих. Як то кажуть, хто замовляє музику – той і танцює...
На з'їзд освітян прем'єр-міністр Микола Азаров прийшов, як барин до холопів. І влаштував педагогам урок застою.
Переконував у необхідності зміцнення дисципліни. Безсоромно розповідав байки про освітню реформу, при тому, що гроші на всі інновації давно "розпилені" і до шкіл та ВУЗів завідомо не дійдуть.
Висловив невдоволення поганим вихованням молоді: мовляв, радикалів вирощуєте. Вчив педагогів прищеплювати учням любов до уряду. Мало не заспівав на мотив відомого вірша Сосюри: "Любіть регіони, як сонце, любіть!..".
Захід проводився у стилі "політінформації" 70-х років минулого століття. Це можна зрозуміти: під час виборів бідні, залякані, але грамотні та авторитетні в народі педагоги працюватимуть у виборчих комісіях. Без їх участі важко буде виконати заплановані на Банковій масштабні фальсифікації на користь партії влади.
Азаров з апломбом нагадав про кілька копійчаних "підвищень зарплатні", як про велику щедрість влади. Його засміяли, але жоден з делегатів не наважився вступити з прем'єром у полеміку. Більше того, владі вдалося добитися від делегатів майже одностайного схвалення і одіозного проекту змін до закону про вищу освіту, і "програми розвитку освіти до 2021 року".
Думаю, делегати з'їзду не обманювали себе. Ніякої програми розвитку освіти, окрім озвученого плану зміцнити дисципліну і рішуче покінчити з шкільними туалетами, вони не почули. Тож, голосуючи за порожню "програму", педагоги просто дали мандат довіри цій владі на наступні 10 років, сподіваючись отримати у обмін на лояльність хоча б якісь кошти у вирі стрімкого підвищення цін, тарифів, вартості життя.
От тільки владі невигідно фінансувати освіту в достатньому обсязі. Вигідніше – тримати на голодному пайку.
По-перше, щоб задовольнити попит олігархів на дешеву робочу силу неграмотного народу.
По-друге, щоб вчителі і завтра, і через десять років були зговірливими.
По-третє, щоб класти бюджетні кошти у чиновницькі кишені.
А обіцянки даються тільки для того, аби жевріла надія. Щоб люди корилися владі і сподівалися на краще, не знаючи, яка прірва попереду. Як не знали про це громадяни СРСР доби застою, слухаючи лектора обкому про загнивання Заходу та ріст відсотків жиру у вітчизняному маслі.
Андрій Павловський , кандидат наук , доцент
