Національна ідея в сучасній літературі

Подейкують, література - це відображення життя. Письменник має просто сканувати життя і переформатовувати його у текст.

Викладачка історії літератури в університеті постійно мені доводить, що сучасний літпроцес - це тусівка алкоголіків, в яких таланту - кіт наплакав. Аргумент у неї простий: не пишуть про Батьківщину, а одні мати, розповіді про гопів, наркоманів, тощо.

І дійсно, про Батьківщину зараз не пишуть.

Візьмемо українську класику. Ну, бодай, Шевченка і Франка. Якщо не брати до уваги інтимну лірику, то основний мотив їх творчості - національна ідея. Це зараз у нас проблеми з національною ідеєю. А наші попередники їх не мали. Ідея була: незалежність та свобода України. Нею марили. У кожному вірші згадували ворога народу, який так чи інакше ганьбить неньку.

Після Шевченка і Франка було "розстріляне відродження". Далі - дисиденти. Шестидесятники.

А потім - 1991-ий. Незалежність і свобода. Те, що було основною темою всієї української літератури, стало неактуальним. Вже не треба боротися за незалежність, а потрібно будувати економіку, внутрішню і зовнішню політику, приватизувати заводи.

Слава Богу, що сучасні автори не пишуть про національну ідею! Інакше вони були б неактуальними. Письменники, як відомо, - це сканери, що показують сучасне життя.

І якщо п'яний гопнік насрав у ліфті, то про це й треба писати. Про вербу, яка похилилась біля річки писати не треба, про неї вже написано 10 тисяч віршів, і вона згнила.

Поки суспільство буде пофігістичним, слабким і мудакуватим, такою ж буде і література. Бо література - це лише дзеркало.