Co komu do tego?

Усе в цій непростій історії розпочалося з одного телефонного дзвінка. Обізвався з Вінниці мій письменницький батько Микола Рябий – автор понад сорока романів та повістей, здебільшого широких епічних, людинознавчих, історичних полотен, щирий побратим з студентської пори Василя Шкляра. Той, котрий прославився ще за радянських часів, створивши і опублікувавши в журналі 1989 року (!) роман "Ще не вмерла Україна" про безсмертний подвиг героїв Крут, упорядкував мандрівний щоденник Павла Халебського "Україна — земля козаків" про подорож "православного патріарха Антиохійського і Всього Сходу Макарія ІІІ з Халеба до Московії й на зворотному шляху через Русь-Україну за урядування христолюбивого й хороброго гетьмана Богдана Хмельницького.
-Колись із Григором Тютюнником ми йшли по Києву, холодні й голодні, а в кишені не було ні гроша, - казав Микола Олександрович. - І так було щемко на душі. Ось Григір і каже: "Якщо тут, на Печерську, не зустрінемо нікого з наших, зайдемо до Ліни Василівни Костенко. Вона добра і щира душа нас приютить, дасть зігрітися". – Рябий передихнув. – Ось я пишу про цей візит до нашої геніальної поетеси, а вже забув, як тоді вулиця звалася на якій вона мешкала. Допоможи з'ясувати…
З Інтернетом, електронною мапою, даними Вікіпедії за декілька хвилин усе встановили, і Рябий продовжив десь там творити. Але вже за добу-другу, заледве не серед ночі, знову висвітився знайомий номер телефону.
-А скажи-но, козаче, від твого Джурина (моя родинна колиска на Вінниччині, колишній райцентр, а в сиву старовину - фортеця Чурилів – О.Г.) до Клекотини далеко?
-Дванадцять-тринадцять кілометрів, - кажу.
- А ти чув про такого чоловіка саме родом з Клекотини над річкою Мурафою – Аркадія Захаровича Добровольського? Твого славетного земляка. Людину, неабияк якою захоплювалася й, либонь, кохала сама Ліна Василівна. З якою вона створювала поспіль сценарій на кіностудії імені Довженка...
По-правді кажучи, не знав, що відповісти. Аркадій Доброволський з Клекотини? Не міг одразу нічого пригадати.
Я з шістнадцяти літ – на рік раніше звичайного закінчив середню школу, працював у Шаргородській районній газеті. Клекотина – це одне з сіл Мурафського конгломерату, зона дії тамтешнього костьолу Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії, який споруджено ще 1624 року. Мешкають там здебільшого представники римсько-католицької віри. Окрім нього над Мурафою-рікою до святого Храму стрімкими вулицями прив'язані ще два села – сама, власне, Муруфа й Слобода Мурафська. Загалом, це поселення - немовби невеличка Варшава чи маленьке Мехіко. Здебільшого багатодітні сім'ї, бо в поляків суворе табу на аборти. Села не міліють, а, здається, розширюються не зважаючи на загальну урбанізацію.
Я тут часту бував, що називається "пасся" на різноманітну житейську інформацію для газети, знав багатьох-багатьох із мешканців цих приворожливих поселень. А ось про Аркадія Добровольського, здається, не чув нічого, хоча потрібно позгадувати, погортати журналістські блокноти….

***
ЗАМІТКИ НА ПОЛЯХ: Подільські села Клекотина та Мурафа для мене, як альма-матер рожевощокого газетярства. Мабуть, сімнадцятилітнім хлопчаком я прибився вранці до контори колгоспу імені Леніна села Клекотини, щоб застати там голову колгоспу. Правив у цій окрузі, здається, колишній фронтовий розвідник, на смачне прізвище Сметана. Невисокого зросту, мало примітний дядько у фуфайці, кирзових чоботях, і неодмінно напідпитку. В редакції запланували, що в святковий жовтневий номер на 7 листопада він мав розповідати про те, як у їхньому господарстві виростили найвищий у районі урожай цукрових буряків. Мені ж доручалося поговорити з товаришем Сметаною, допомогти йому написати ту програмну реляцію.
У колгоспі голови правління я не розшукав. Конторські молодиці утаємничено шепнули, що цієї пори його можна віднайти лише в центрі містечка Мурафи. Або в Соні, або в Гені…
Поруч із віковічним Мурафським костьолом ліпилися скособочені єврейські мазанки. Історія свідчить, що за переписом початку двадцятих років минулого століття тут мешкала величезна, понад дві тисячі осіб, колонія євреїв, котра ще в середньовіччя прибилася звідкілясь із Бессарабії. Нині, зазначу, в Мурафі немає жодної єврейської сім'ї! А ось у кінці шістдесятих, про які розповідаю, вони тільки починали роз'їжджатися по світу. І найбільш помітним пристанищем для чоловіків з довколишньої округи були скособочені халупи шинкарок Соні та Гені. Мужики в повноводій річці, яка стрімко котилася до Дністра, ловили рибу, носили сюди в обмін на випивку. Так що тут майже цілодобово була свіжо смажена закуска до самогону. Ось осінній ранок тут і починав потрібний мені Сметана.
Дотепні місцеві жінки, які заледве не щодоби проклинали пристаркуватих гендлярок з сивухою, сплели навіть таку веселу примовку про ті мужицькі приюти:

То до Соні, то до Гені
Три рублі нема в кишені…

В одній із задимлених забігайлівок я й надибав уже добряче захмелілого товариша Сметану. Він, прикрикнувши на гамір у тісненькій халупі під загрозливо висячим сволоком, вислухав мене, а тоді гукнув:
- Гєня, ану, налий кореспонденту з вершком…
Це був величезний, давно немитий, заслинений 250-граомовий стакан, повний самогону. З ним у мене й понині асоціюються і Мурафа, і Клекотина…
А ще з авторитетним і мудрим ксьондзем Хоміцьким.
У Шаргородському районі вирощувалося найбільше цукрових буряків в Україні. Вони займали щорічно не менше десяти тисяч гектарів. І в дощовий рік це була ціла проблема зі збиранням і вивезенням урожаю на переробні підприємства. Техніки ж бо ніякої. Тільки старезні, ще з тридцятих років випуску "Універсали" і "Фордзони", зате єдині машини, які навіть у дощ можуть підкопувати три рядки коренів одразу. Але їх потім потрібно вирвати вручну з землі, знести, скидати на купи. За погоди почистити, мішками і вилами накидати на авто, вивезти на кагатне поле цукрозаводу. Справжнє колгоспне пекло…
Дощової осені частина врожаю обов'язково залишалася в полі під снігом.
Однієї сквирної осені, новий перший секретар райкому партії Василь Довгань, пішов на хитрість. Він таємно послав свого гінця до ксьондза Хоміцького у Мурафський костьол. Це був вельми поважний чоловік в католицькому світі, здається, доктор богослов'я, попросив святого отця закликати від свого імені громаду врятувати врожай. Канонік свою недільну проповідь з костьольного амвона присвятив цій проблемі, і заявив, що він завтра – буде сонце чи негідь - бере дощовик, резинові чоботи і йде рвати буряки за трактором.
Усі люди у колгоспних селах – Клекотині, Мурафі (тоді вона звалася Ждановим), у Слободі Мурафській – від малого до великого вийшли в поле. Бо ж отче (в просторіччі воно звучало, пригадую, як "ойче") там! За тиждень тутешні колгоспи зібрали до корінчика весь урожай цукрових буряків. Першими в "цукровому Донбасі", як звалася тоді Віннччина. Я про це писав у районці. Цю інформацію передрукували обласні і республіканські газети…

***
Коли з Вікіпедії я дізнався, хто це такий, усе життя у моєму помешканні перевернулося догори дном. І ось чому. Аркадій Захарович Добровольський – український письменник, філософ, кіносценарист, перекладач з англійської (здійснив українцізацію романів Джона Голсуорсі, Алана Сілітоу для журналу "Всесвіт"), творів із польської та французької мов. Мій земляк не співавтор, як дехто пише, у тому числі подібне помилково вказується і в Вікіпедії, а саме АВТОР (!) сценарію до знаменитої в СРСР культової музичної кінострічки "Трактористи".
Хто ж не знає цього шедевру агітпропу кінця тридцятих років минулого століття, який вийшов після жахливого Голодомору в Україні! Фільм, як відомо, на київській кіностудії зніме "завізний" режисер Іван Пирьєв і, відтак, стане назавжди знаменитим кіномитцем. "Трактористи" на десятиліття прославлять його дружину, сибірячку за походженням, артистку Марину Ладиніну, яка зіграє роль хохлушки, бригадира трактористів Мар'яни Бажан. З екранів у російську славу Мельпомени, бо на повен голос заспіває з екрану пісню "Три танкісти", котра тут же стане візитівкою всієї бурхливої мілітаризації, артист Микола Крючков. Він відобразить зі сценарію роль демобілізованого танкіста, старшини Клима Ярка. Вперше на екранах з'явиться і ввійде в історію кіно Борис Андрєєв, котрий відтворить задуманого Аркадієм Добровольським, неотесаного сільського здоров'яка Назара Думку.
Ви ж погляньте, вслухайтесь у мелодію цих романтичних українських імен та прізвищ героїв села. У них духмяна, фольклорна душа нашого древнього подільсько-мурафського роду. Звичайно ж, жахливо зрусифікована. Аркадій Захарович Добровольський зобразить директора МТС Кирила Петровича (його зіграє Степан Каюков), скопіювавши діяльного свого батько. Адже старший Добровольський, Захар Іванович, у вінницькій Клекотині тридцятих років працював директором машино-тракторної станції.
Звичайно, тут можна говорити про етичність теми одразу після жорстокого знищення комуністичним режимом українського селянства, про слизьке лакування колгоспної дійсності на фоні жахливих трагедій часу, коли вже запускалася кривава січкарня Сталіна, але іншого кремлівський агітпроп і не допустив би до знімального майданчика. До екрпану допускаються лише фільми типу "Вєсьолих ребьят". Тому ми можемо тут говорити лише про вміння молодого автора, адже Добровольському було лише двадцять п'ять – двадцять шість літ, створити сценічний твір на задану тему. Або писати так, як вимагали з Кремля, або ніяк...
Ви, звичайно, можете запитати, чому ж тоді всі провідні творці фільму удостояться найвищої державної нагороди – Сталінської премії, персонально превеликої уваги самого вождя народів, а головної людини з якої починалися витоки культового художньо-музичного твору – сценариста, в одній кінопробі прізвище пропишуть, а в рештах ні? Можливо тому, що він українець, а його народ ще зовсім недавно "вчили" жити по-радянськи голодом, мільйонами смертей, загороджувальними загонами? Хіба можна було юного українця возвеличувати так, та ще й публічно!?
Справді, народившись 1911 року у Клекотині, Аркадій Добровольський з юних літ проявив неабиякий хист до літератури. Працюючи на цукровому заводі, біля випарних апаратів, уночі записував вірші, які начебто самі прилітали до його. Друкував їх у журналах і газетах. Восени 1931-го, у двадцять років, став студентом літературно-лінгвістичного факультету Київського інституту народної освіти. Але не надовго, позаяк не було за що жити, належало йти працювати. Саме цієї пори його гукають на Перший Вседонецький з'їзд письменників і літгуртківців. Тоді ж підготував до публікації книжку поезій "Квітнуть жита", збірку оповідань "Подільські аргонавти". Аркадій трудиться у Будинку літераторів у Києві, потім – у сценарному відділі Київської кіностудії. Саме кіностудія у 1934-му стає фактично центром всього літерературно-мистецького життя України, оскільки у червні цього року Київ набуває статусу столиці України. Працюючи цієї пори тут, цілком ймовірно, що Аркадій Добровольський зустрічається, або й знайомиться з Михайлом Булгаковим, котрий 1934-го написав сценарій до кінофільму "Ревізор", за М. Гоголем і замало не щодня відвідував кіностудію. Дружби поміж ними, звісно, не могло бути ніякої, позаяк різниця в віці все таки складала двадцять років, а потім Булкаков - відвертий українофоб. Усе це, як на мене, сповна проявилося в його творах, і насамперед у "Білій гвардії", яку любив почитутвати вусатий Сталін. Сам же Аркадій у сценарному відділі Кіностудії пише сценарій "Полюшко-поле", який незабаром перетвориться в натурні зйомки першого радянського музичного шедевру "Трактористи"-танкісти, так, мабуть, буде точніше назвати його. Бо ж тодішня радянська воєнщина, як і нинішня московітська путінівщина, без мілітаризації всього способу життя народу дихати ніколи не можуть. Це їхня родима пляма!
І ось, коли під степовим селом Гур'ївка на Миколаївщині ще тривали зйомки картини, молодший лейтенант управління Держбезпеки Гольдфарб і сержант Лейбович, 15 січня 1937-го, зненацька заарештували Добровольського на квартирі у приятеля Аркадія – Євгенія Помєщикова, з яким молодий подолянин трудився у сценарному відділі Київської кіностудії.
Добровольського звинуватили у контрреволюційній націоналістичній та терористичній діяльності. На допитах під впливом "фізичних методів" молодий чоловік змушений був визнати свою вину, аби не стати калікою на все життя.
У цих методах "зізнання" він уже мав певний досвід. У березні 1934 року спецслужби "попрацювали" відповідно над Добровольським, поламавши ребра і порахувавши зуби, готуючи до процесу над його улюбленим автором Миколою Кіндратовичем Вороним, чию поезію Аркадій шанував, як і театрознавчі книги. Для нього, починаючого сценариста, це були своєрідні підручники. Вороного тоді звинувачували в "контрреволюційному трубадурстві", доказували що він є "ідеологом української національної буржуазії". І двадцяти трьохлітній літератор добре знав, що енкеведисти вчепилися до письменника, як вовки до ягняти, врятувати його не можна.
Зрозуміло ж, у титри фільму замість Добровольського було вписано прізвище іншої людини - Євгена Помєщікова, який, як стверджують очевидці, лише вичитував сторінки тексту вслід за автором - Добровольським. Що й казати, повезло товаришу, як курці біля крупорушки…
А ось трибунал Київського військового округу 10 квітня 1937 року виніс нещадний вирок: Аркадія Добровольського засуджено на сім років ув'язнення і на п'ять років позбавлення у політичних правах. Як же ж міг каторжанин бути представленим у титрах кінофільму, який першим мав переглянути, оцінити товариш Сталін?
Почалося для бранця життя, як колюча нива.
Покарання відбував у тресті "Дальбуд". Це район Верхньої Колими. Гадаю цим усе сказано. Опинився, як на морі без весла. Полетіли роки, немовби осіннє листя з дерева. Після завершення строку покути, свобода для нього тільки снилася: А. Добровольський знову засуджений до десяти років (!) позбавлення волі. Підстава — вірш "Мудрий Кролик", у якому прозорливі беріївці вбачали прозорий натяк на культ особи товариша Сталіна. В Україну Аркадій Захарович повертається лише 1959 року. За цей час фільм "Трактористи" десятки разів обійде всі без винятку кіноекрани СРСР. Без імені справжнього сценариста. Відтак, було в автора кінотвору стільки творчого щастя, як у курки, котра вивела каченя. Вартові режиму геть відлучили його від творчості, намагалися стерти у порошок... Слава Богу, вижив…
З іншого кореня виростало не менш примітне гілля моєї оповіді, так би сказати, жіноча її віть. Під Києвом біля Дніпра-Славутича, 19 березня 1930 року, народилося дівча – Ліна Костенко. У родині вчителів-інтелігентів. Батько її був справжній поліглот - володів дванадцятьма (!) іноземними мовами. Он який потужний інтелектуальний заряд родини в оцінці ваги і значення слова. Це, як бачимо, сповна проявилося в індивідуальній генетиці дочки. А коли з-під її пера з'являться зрілі, небесної чистоти і свіжості вірші, усі зрозуміють – над Україною зійшла нова незбагненна поетична зоря.
Ліна Василівна опиняється на навчанні у Московському літературному інституті імені Горького. Молода і хороша, як ягідка. Тут її життям і натхненням стає молодий польський прозаїк Єжи-Ян Пахльовський.
Це ж дійсно так важливо знайти у житті свою щасливу половинку. Але в державі-тюрмі всі закони спрямовані лише на жорстоке покарання, катування людей. Залізний порядок можна підтримувати тільки в країні-казармі…
15 лютого 1947 року в СРСР з'явився драконівський Указ Президії Верховної Ради "Про заборону шлюбів між громадянами СРСР та іноземцями". Цим документом союзи з іноземцями були суворо заборонені, а укладені раніше - визнані недійсними. Покарання за порушення цього регламенту совкової зони — кримінальний строк, відповідно до знаменитої статті 58-ім - за "антирадянську агітацію", під якою мався на увазі сам факт укладення шлюбу, співжиття або навіть роман з іноземцем. У бажаючих поєднатися офіційно з представниками інших країн та змінити громадянство, себто, відмова від радянського громадянства, розглядалася як зрада Батьківщини ...
За дикунських часів правління Микити Хрущова за роман з іноземцем звільняли з роботи, перешкоджали новому працевлаштуванню і висилали з "вовчим білетом" у віддалені райони Сибіру як нероб. Самі ж шлюби розцінювалися як "зрада", засуджувалися в радянській пресі і на "зборах громадськості" за місцем роботи і мешкання.
Подібного безглуздя не міг уникнути ніхто. Влада до запитів людей була глуха, як пень осиковий. На згадку про це чарівне московське кохання київської поетеси Ліни Костенко і варшавського письменника Єжи-Яна Пахльовського дві сусідні країни – Польща та Україна отримали виняткову за емоційною і почуттєвою проникністю, журливу пісню – "Спогад". За пронизливий крик болю її ще називають – "Поїзд у Варшаву". Слова Ліни Костенко, музика Володимира Вирменича:

Поїзд із Варшави спогади навіяв,
Я ж на Україні згадую тебе.
Ти співав для мене пісню вечорами: |(2)
Co komu do tego, ze my tak kohamy! |
Поїзд із Варшави мчить крізь моє серце,
Сто доріг між нами, а печаль одна.
Іншого цілую, а бринить сльозами: |(2)
Co komu do tego, ze my tak kohamy! |
Я люблю, коханий, Київ і Варшаву,
Але батьківщина в кожного одна.
І минають роки, роки за роками... |(2)
Co komu do tego, ze my tak kohamy! |

Дочка Ліни Костенко та покійного польського письменника-мореніста Єжи-Яна Пахльовського – Оксана Пахльовська – український письменник, як і мати - лауреат Національної премії імені Т. Г. Шевченка (2010 рік), удостоєна за книгу "Ave, Evropa!"; доктор філологічних наук, професор; мешкає і трудиться в Італії: викладає україністику в римському університеті. Виховує доньку Ярославу.

***
(Картинка з нинішнього життя. Вівторок, 2 травня 1995 року. Рим. 13 годин 25 хвилин. /Деталі уточнюю зі збереженої мною програми "Офіційного візиту Л. Кучми до Італійської республіки"/.
Ось-ось президент України Л. Кучма має від'їжджати від "Гранд Отелю" до Президентського палацу Квірінало для зустрічі з президентом Італійської республіки Оскаром Луїджі Скальфаро. Ми, група українських журналістів, які прибули в літерному літаку з Києва для висвітлення візиту глави держав, сидимо в мікроавтобусі, готові приєднатися до колони супроводу. Двері напіввідчинені. Звідти долітає свіжий вітерець і гомін вулиці.
Враз через двері з вулиці привітне, українське: "Доброго дня! Ви з Києва?"
Перед нами виринає прехороша, мила пані, світло русяве, злегка закучерявлене волосся, благородна, привітна усмішка. Сама чарівність…
- Українці… Кияни, - почулося у відповідь.
- А які ж ви видання представляєте, дозвольте дізнатися? – запитує вона.
На мить виникає пауза. Всі переглянулися.
-"Независимось" - зично поруч зі мною вигукує її головний редактор Володимир Кулеба. – "Правда України", - каже ж він, глянувши скоса на мене.
- Українське радіо,- чути далі. – "Урядовий кур'єр"… "Україна молода"…
- "Всєукраінскіє відомості" - з-під вусиків видавив Олександр Швець…
- "Зєркало нєдєлі" - каже Юлія Мостова.
- "Киевские ведомости" - мовить Лариса Івшина.
Видно, що мила пані біля дверей ледь помітно комизить губи.
- А яку ж ви газету читаєте? – враз її запитує хтось.
- "Українську газету", - сказала вона.
Всі у відповідь дружно й голосно зареготали. Мабуть, тому, що це було видання, котре тоді ледь-ледь животіло. Навряд чи хто з присутніх журналістів брав його до рук. А ось мені воно вже траплялася неодноразово, хоча з'являлося рідко, бо редагована мною "Правди України" розміщалася у видавництві "Преса України" і мені, як головному редактору, всі видання, котрі друкувалися в цехах "Преси…", клали на стіл у порядку етикету. Подібним привілеєм міг користуватися і головред "Независимости" Володя Кулєба. "Українська газета" була виданням, котре тоді вперше в Україні після стількох років замовчування, жорстокого переслідування за подібне, широко розповідало про ОУН-УПА, про Бандеру і жовто-блакитний прапор. Воскрешала імена справжніх борців за незалежність суверенної України. А ось переважна більшість журналістів, які були в президентському пулі Кучми, різко не сприймали цієї тематики. Вони були тоді ще з совєцкім ухилом і разговарівалі ісключітєльно по-моксовські…
Коли гамір стих, усі враз помітили, що чарівної молодої жінки біля дверей немає. Мабуть, образилася. І тут, здається, Михайло Сорока, головред "Урядового кур'єру", враз знайшовся:
-Хлопці-дівчата, так це ж, здається, Оксана Пахльовська, дочка Ліни Костенко…
Усі в одну мить кинулися в двері. Зчинився гамір і тиснява. Коли вискочили на асфальт, дивної співбесідниці ніде не було видно: наче розчинилася в гаморі дня. Довкруги метушилося багато різного люду під теплим сонцем древнього Риму. Ніхто навіть не запам'ятав, як вона була зодягнена. Ми бепомічно озиралися, стенали плечима: така несподіванка. В цей час пролунала команда від італійських водіїв: "Йодєм, andare!")

***
Відтак, на перехресті шістдесятих, у сценарному відділі Київської кіностудії імені Олександра Довженка зустрілися і волею долі стали спільно працювати над новим сценарієм про поетів фронтової пори Аркадій Добровольський та Ліна Костенко. Він – умудрений досвідом складних років боротьби з комуністичним людиноненависницьким режимом. На цьому шляху мав досвід понад двадцять одного року каторжних робіт. Ледве не половина від усього прожитого. Але не ображений на весь білий світ. Не драпучий, як кіт. З доброю, щирою душею, з м'яким серцем. Просто принциповий, непідкупний і гордий. Українець з великої букви.
У своїй блискучій книзі "Найбільше диво – життя. Спогади", трактаті про свою і сподвижників боротьби за волю й незалежність України, велет бунтарського духу, засновник Української Гельсінської групи Микола Руденко напише і про Аркадія Добровольського. Він так і скаже, що "Серед колишніх в'язнів особливу симпатію викликав у мене Аркадій Добровольський, із яким я познайомився в Будинку творчості письменників в Ірпені…" Микола Данилович підкреслить: "Аркадій Добровольський був витончено інтелігентною людиною…", "Аркадій любив грати в більярд із Миколою Лукашем…"
А далі в його книзі ціла картина цих стосунків, характеристик подільського сценариста "Трактористів":
"Микола був добрим більярдистом, а Аркадій Добровольський прийшов звідти, де замість більярдних куль уживали свинцевих. Однак за більярдним столом він виявляв не тільки настирливість, а й уміння, тож був гідним суперником визнаного майстра. Що більше я придивлявся до цієї людини, то більше вона мені подобалася. Енергійний, із правильними рисами обличчя, провівши в сталінських концтаборах двадцять два роки (тут би доречно виставити аж три окличних знаки), видавався, однак, порівняно молодим, вродливим, навіть сивина не торкнулася його волосся. Чарівність його образу доповнювали тактовність, широка ерудиція та культура. Не дивно, що в нього закохувалися молоді жінки. Закохалася в нього й наша нині видатна поетеса Ліна Костенко. Вони навіть пробували створити сім'ю — чому це не вийшло, не нам судити.
Не знаю чому, але я не наважувався розпитувати Аркадія про пережите в концтаборах. Може, тому, що мені було відомо: він епілептик. Одного разу серед ночі після чергового нападу епілепсії мені довелося везти його з Ірпеня до Києва. То було жахливе видовисько. Добре уявляю, що нерви Ліни Костенко не були пристосовані до таких потрясінь. Потім я ходив до нього в лікарню, і він щоразу вибачався, що завдав мені клопоту. Я з великим смутком слухав ці недоречні благання пробачити його слабкість. Дивлячись на Аркадія, я бачив цілу прірву людських страждань — де вже було розпитувати про пережите в концтаборах. І без розпитувань легко було уявити ті пекельні умови, які з цієї веселої, жвавої, витончено культурної людини зробили інваліда. Адже епілептиком він повернувся з концтаборів. Власне, з ним сталося те ж саме, що з Достоєвським, але той провів на каторзі лише шість років, а страхіття "Записок з мертвого дому", якими він свого часу вжахнув людство, і близько не можуть дорівнятися до того, що довелося зазнати в'язням сталінських "мертвих домів"…"
Повернувшись із навчання у Москві і прийшовши працювати у сценарний відділ кіностудії імені Довженка, Ліна Костенко привернула увагу всього чоловічого цеху української літератури й мистецтва. Вражаюча і прикметна поетеса, майстер блискотливої думки, променистого слова, а ще навдивовижу показна просто як жінка. Неперевершеною вродою, антуражем, шаленою принадною креативністю. У неї по вуха був закоханий Василь Симоненко. Зовсім ще жовторотий стосовно неї, бо аж на цілих п'ять літ молодший, але ж, відомо, серцю не накажеш.
І це, знаєте, зовсім не мій дослідницький висновок, таке стверджував найближчий друг Василя Симоненка, його університетський однокурсник, а потім справжня творча тінь поета – відомий український красномовець Микола Сом.
Із Миколою Даниловичем ми поспіль понад п'ять літ працювали на кафедрі журналістики університету "Україна", і коли він з'являвся у виші, то це завжди було справжнє свято. Слово в нього таке, що як скаже, немов реп'ях прилипає: запам'ятаєш назавжди. Якось він поїхав виступати до Чернігівської жіночої колонії суворого режиму. Годину чарує зал, другу, третю: читає вірші, розповідає свої поетичні байки, гуморески, повідує бувальщини, молодиці геть мліють, аж ногами тупотять, не відпускають зі сцени. А тут всі почали співати його пречудову пісню "Без вітру не родить жито…" Але в тюрмі, відомо, понад усе розпорядок доби, та ще й за суворого режиму установи. Підходить до мікрофону начальник коллонії і каже: "Гражданін Сом! Ви нам всєм очєнь понравілісь, потому оставайтесь у нас навсєгда…"
Так ось гражданін Сом з приводу того, як відбувалися події на кіностудії імені Довженка, де там стали працювати мій клекотинський земляк Аркадій Добровольський та Ліна Костенко, одному з київських видань два роки тому, повідував так:
- У молодості вона була красива і розумна. Кучерявенька. За нею впадали всі відомі в літературі чоловіки, але Костенко вміло тримала потрібну дистанцію…
Висновок Миколи Сома тут такий: "Думаю, Ліна Василівна була музою для багатьох. Чарівна, горда, дуже вродлива жінка. Та ще й кебетлива…"
А ось що казав покійний уже Микола Данилович Сом стосовно стосунків відомої поетеси з Аркадієм Добровольським:
"…у Києві Ліна жила з кіносценаристом Аркадієм Добровольським. Він на дев'ятнадцять років старшим від неї був. Непогана людина, але вічно п'яний. Він їй допоміг написати сценарій фільму "Перевірте свої годинники". Що їх єднало — не знаю. Напевно, талановитий був. Як усі поети, бідний. Мабуть, відгорів ще давно.
Готували разом фільм "Перевірте свої годинники" — про українських поетів, загиблих у Другій світовій війні. На екрани не вийшов. Його так переробила цензура, що Костенко відмовилася від авторства.
Є ще один погляд на ті події з ретроспективи нинішніх днів.
Під Києвом у Кончі-Озерній, на шикарній дачі мешкає, мабуть, найстарший з вітчизняних письменників, 92-літній Олександр Сизоненко. Розповідали друзі-журналісти, що на самому вході до помешкання мій тезка виставив великий свій портрет, де він зображений з Петром Симоненком. Так би сказати, в обнімку з вождем…
А найбільшою домашньою гордістю господаря є те, що його часто дім відвідували Л. Кучма і колишній посол Росії в Україні В. Черномирдін і господар про це має неодмінно розповісти своїм гостям. Це його велика гордість…
Цей чоловік на початку шістдесятих також працював у сценарному відділі Кіностудії імені Олександра Довженка. З ним поруч трудилися Аркадій Добровольський і Ліна Костенко. Якщо почитати його статтю "Зоря і хрест Ліни Костенко", опубліковану до діамантового ювілею авторки геніального поетичного роману "Маруся Чурай", то там заледве не через абзац відверте зізнання в любові. Звичайно ж, як до поетеси. Але з огляду на те про що говорив Микола Сом, що всі чоловіки кіностудії шістдесятих років на розпір відкрили свої серця перед чарами цієї надзвичайної жінки, то, можливо, стріли Амура літали і попри серце полум'яного комуніста. Я, приміром, інакше ніяк не можу оцінити це, особливо після слів товариша Сизозенка про стосунки Ліни Костенко та Аркадія Добровольського, якому, як мені здається, він просто по-чоловічому заздрив.
Читайте:
"…Вийшла заміж за Аркадія Добровольського, який одсидів двадцять п'ять років у таборах. Нащо він їй? У нього вибиті очі й зуби. Мабуть, зі співчуття. Вони вдвох написали сценарій "Перевірте свої годинники", бо і його прізвище було, але Добровольським там і не пахло. Її був текст. Сценарій – про трьох поетів: Миколу Булаєнка і ще двох, які загинули 1944 року під час прориву Південного фронту. На студії п'ять режисерів поміняли, вони й угробили фільм. Назвали - "Кто вернется, долюбит".
Ліна приїхала розгнівана, як фурія: "Та це для якогось кафешантана, а я писала про трагедію війни!" Зачіска розкішна, вона сама висока, струнка, на каблучках. Як рубонула на художній раді: "Я знімаю своє прізвище!" – і тут же написала заяву…"
Як бачите, довжелезне життя змотав чоловік, а виходить так і не зрозумів, що люблять не за очі, не за зуби, а за серце і душу. А що коли це просто ревнощі? Які живуть, либонь, і донині…

Пан-товариш Сизоненко явно помилявся. Він, напевне, й по нині дивиться на Аркадія Добровольського крізь призму ревнивця. Я, приміром, більше довіряю Олексію Яроцькому - москвичу, близькому другові відомого російського письменника Варлама Шаламова. В своїй знаменитій книзі "Золота Колима", О. Яроцький досить яскраво малює портрет українця Аркадія Добровольського:

"І ось настав цей день, пройшли, поминули прокляті п'ять років ув'язнення. Десятого листопада не викликали, пройшло одинадцяте й дванадцяте, і тільки тринадцятого прибула телефонограма. Двадцять два кілометри до копальні я пройшов-пролетів за три години: крокував, вважайте, без нічого, в одній лише тілогрійці, а мороз уже був під п'ятдесят. Прийшов я в УРЧ, там дають розписатися про закінченні терміну покарання, а пролонгації… немає, йдете, мовляв, на вільне поселення.
Я вийшов, як у тумані, і перший, хто мене зустрів і привітав, був Аркадій Добровольський. Це був великий розумник, красень, інтелект якого піднімався над загальним рівнем усіх тутешніх, людина незвичайної долі, що просидів у таборах три терміни. У подальшому моєму житті він відігравав велику роль, але тоді був мені мало знайомий. Він обійняв мене і сказав: "Олексію! Сьогодні ти з маленькою зони переходиш у велику". Це була гірка правда, але більша в'язниця була дуже великою, і місця в ній було багато…"
Хіба сурмачу всіх партійних перемог, можна це зрозуміти?

На початку цієї розповіді я мимохіть замітив, що після дзвінка Миколи Рябого з запитанням про те, чи знаю, що геніальна українська поетеса Ліна Костенко була заміжня за моїм земляком, подолянином Аркадієм Добровольським, я написав, що життя в моєму домі тут же перемінилося. Справді, всі домашні налаштували свої Інтернет ґаджети на ці корінні прізвища і прикипіли до пошукових систем. І вже за кілька годин мені доповіли: в Аркадія Добровольського, либонь, є син Максим, 1954 року народження. Було відомо, що, принаймні, 2006 року він працював перекладачем у київському видавництві "Софія".
Максим Аркадійович справді мешкає на Печерську, вже пенсіонер. Я тут же зв'язався з ним по телефону. Останнім часом працював перекладачем літератури у видавництві "Софія". Володіє англійською та польською мовами. У Клекотині, рідному селі батька, бував лише малюком. Смутно пам'ятає ту сторону. В свідомості зберігся лише костьол на пригірку, хоча, здається, з рідних ніхто до нього не ходив. Його мати, росіянка Олена Орєхова лікар за фахом – дружина Аркадія Захаровича, померла вісім років тому. За Аркадія Добровольського вийшла заміж на Колимі. Але батько марив Україною, кликав сім'ю в його рідні краї. Вони й приїхали втрьох.
На моє запитання, що збереглося з батькових речей, здається, дещо невпевнено Максим Аркадійович відповів: "Либонь, друкарська машинка…"
А знімки Аркадія Захаровича є?
"Десь були альбоми. Мабуть, щось можна буде відшукати…"
За цими другорядними уточненнями я все готував головне запитання. Ходив із дріб'язком, як кіт довкола гарячої каші. Нарешті спромігся: "Подекуди пишуть, що Аркадій Захарович жив із Ліною Костенко. Це правда?"
Максим Аркадійович спокійно і ввічливо відповів: "Ні, це вигадки. Вони просто співпрацювали над одним кіносценарієм. Це була творча дружба…"
Є ще одна людина, яка добре посвячена у деталі стосунків життя мого земляка, у хитросплетіння долі подвижника Аркадія Добровольського і великої поетеси, а також і дружини письменника - Олени Орєхової. Йдеться про директора Клекотинської середньої школи Світлану Сергіївну Томчук. Саме вона організувала в навчальному закладі кімнату-музей пам'яті великого борця за незалежність і суверенітет України, літератора і філософа. Така функціонує у селі над Мурафою-рікою ось уже п'ятнадцять років.
Світлана Сергіївна, наповнюючи музей спогадами, експонатами, зустрічалася і з Ліною Костенко, і з Оленою Орєховою. Багато знає цікавих деталей цих непростих, іноді дивних взаємовідносин. З її розповідей стало зрозуміло, що поет жив якийсь час так, начебто не міг вирішити, до якого берега йому пристати. Але було це зовсім недовго. Якби оцінювати з висоти нинішнього життя, то лише, напевне, якусь мить. Тому, що незабаром Ліна Василівна знайшла своє щастя в любові з чоловіком, якого покохала назавжди. Стала його дружиною. Він заради неї покинув усе – роботу, сім'ю. Це був Василь Васильович Цвіркунов, відомий кінознавець, великий організатор вітчизняного кіновиробництва. 1969-го у них народився син Василь. Нині він мешкає у США, за фахом - програміст.
Я ж написав цю щиру й небайдужу статтю лише для того, щоб підкреслити: на моєму солов'їному Поділлі є достойні чоловіки, яких буває поважають і кохають геніальні жінки. І, власне, сo komu do tego?

***
Коли на багатьох Інтернет ресурсах відшуміла читацькими шлягерами моя вище представлена публікація, вечірній телефон якось обізвався примітною українсько-білоруською говіркою мого давнього друга студентсько-журналістської пори Михайла Шведа. Мешкає він у Ріпках Чернігівської області, в районі, де найбільші мисливські вгіддя в Україні, а територію його омивають Дніпро і чи не найчистіша річка Європи - повноводий Сож.
В один із перших днів нашого знайомства в університеті, ми якось вийшли з Михайлом із жовтого корпусу вузу, де містився факультет журналістки, і мали прямувати на інші заняття до червоностінного приміщення, тут рудовусий мій одногрупник і каже:
-Давай тут пЄрАйдєм, так буде швидше?
-Що зробимо? – начебто байдуже уточняв я.
-ПЄрАйдем вулицю, - повторив він свою пропозицію.
Я зрозумів: ця дивна вербальна еквілібристика назавжди - всотано з молоком матері. Хоча на письмі всі слова викладає бездоганною українською. Це показав і нещодавно зданий твір творчого конкурсу, який складають на журфаці. Просто пуповина Михайла зарита за два кроки від білоруського кордону, через річечку з красивою назвою Каганець перейти і там уже мешкають сябри, тут, власне, й криється розгадка цих діалектних коктейлів. А ще він уряди-годи підскубував мене тим, що я ні разу в житті не бачив, як квітує льон. Чарівна, неповторно зваблива квітка Полісся. Предковічна годувальниця, одягальниця наша. Це ж, неодноразово акцентував, таке неймовірне диво, ліпоти якого словами не поцінувати. Тільки потрібно особисто спізнати, власним світосприйманням оцінити. Тим часом, я знайшов в енциклопедіях, що в червнево-липневу пору квітоношення поля льону бувають небесно-синього, а то й фіолетового кольору. Просто фантастика!
Ось подивуватися цьому феєричному чуду ми й поїхали з Мишком аж поза Нові Яриловичі, що на самому толі умовному кордонні з Білорусією. Від траси пішки чимчикували дорогою, яка походила на морський піщаний берег моря, немовби дюни, йшли до його села, щоб потрапити в обійми великої рідні. Почалися частування студентів-журналістів ледве не в кожному сільському дворі, бо тоді побачити живого університетського журналіста була замало не подібно, як космонавта. Позаяк тієї пори в Україні лише два університети – Київський та Львівський випускали таких фахівців. По двадцять п'ять осіб зі стаціонару та по 75 – з заочного навчання кожен. Одне слово, дипломи "акул" пера і мікрофона отримували лише двісті (!) фахівців на 52 мільйони громадян республіки. Оце, скажу вам, була ціна спеціалісту! А не те, що нині, коли, приміром, чомусь Національний авіаційний університет лише на денну форму навчання набирає таких шістдесят студентів. А ще ж у Києві подібних фахівців готують Інститут журналістики Національного університету імені Т.Г. Шевченка, університет імені Драгоманова, університет "Україна", міжнародний університет, кафедри й факультети журналістики створені ледве не в кожному виші обласних центрів. Явний, ніким не контрольований пербір.
Ми, звичайно ж, ганебно проспали свої два досвітки, в які збиралися сходити за село, де до сходу золотої діжі, всього лише з пів години – не більше, поки вона сповна не викотиться з-за горизонту, від краю до краю буяло безбереге феєричне море квітучого льону, переходячи на видноколі в кольори неба, чашечки цієї луб'яної культури відтак закривалися до наступного світання, і я заледве не плачучи повертався без польових вражень до Києва: третього дня у нас передбачався надзвичайно складний іспит у професора української мови Марії Устимівни Каранської. Його пропускати – означало благословити свій добровільний виліт з університету. Так я проґавив через наливку й пиво свою квіткову феєрію на Поліссі.
-А ти ж пригадай, - казав мені в трубку тепер Михайло, - що тебе просив уточнити Мукомела. Забув? Здається на другому курсі було. Хіба це не Добровольського стосувалося?
Я щодуху помчав у село, де в моєму помешканні зберігається архів давніх публікацій і ще не розроблених тем. Для того, аби віднайти таку тонку деталь у своїх старих записниках, потрібно бути надзвичайно організованою, навіть педантичною людиною. Я ж у молоді журналістські роки здебільшого покладався на свою міцну пам'ять. Особливо ж за умови підготовки критичного матеріалу. Коли починаєш усе почуте занотовувати, люди мимоволі закриваються, начебто німіють і ніяких фактів, прізвищ, цифр не викладають під запис. Тому я завжди картинно закладу руки до кишень, чи за спину, зодягну на обличчя маску байдужої до всього людини і знічев'я задаю запитання по темі, наче мене деталі не цікавлять. Спвбесідники помічають, що журналіст начебто нічого не записує, розкриваються, стають відвертими. Тільки так можна зібрати фактаж. А при цьому понад усе тренується пам'ять.
Ось так, мабуть, було й тоді, коли 1974-го викладач кафедри журналістики університету імені Тараса Шевченка Олександр Гнатович Мукомела, дізнавшись, що я родом з Шаргородського району Вінниччини, справді просив мене розвідати щось у Клекотині. Я все запам'ятав, нічого не вніс до записника. Однак точно пригадую, що тоді їздив до Мурафи, зустрічався з моїм односельцем Володимиром Паршаком, він трудився агрономом клекотинського колгоспу. Але ніяких відомостей Мукомелі я не привіз. Напевне тому, що як розповідає директор школи Світлана Сергіївна, після смерті Аркадія Захаровича Добровольського на початку літа 1969-го, згодом померла й його мати. Захара Івановича не було вже давно. Близької рідні в Добровольських теж не залишилося. А 1974-ий – час особливого лютування КДБ. Ще тривали судові процеси, які розпочалися двома роками раніше у Києві та Львові проти Івана та Надії Світличних, Василя Стуса, Євгена Сверстюка, Івана Дзюби, В'ячеслава Чорновола, Ірини та Ігоря Калинців і багатьох-багатьох інших. Люди були залякані. Не всі навіть наважувалися говорити про репресованих…
До напрямку подібних думок, через сорок з лишком літ після подій мене підштовхує те, що про Олександра Мукомелу Вікіпедія, зверніть увагу, пише таке:
"В останнє десятиліття О. Г. Мукомела також багато часу віддав відновленню пам'яті журналістів, репресованих за роки радянської влади"…
Треба доповнити це резюме: не лише журналістів, а й письменників, сценаристів, перекладачів, ким насправді був мій славний земляк.
Більше того, я звернув увагу, що все написане про А.З. Добровольського в історичних довідках, енциклопедіях, проспектах – копію тексту, який написав про Аркадія Захаровича наш добрий університецький викладач Олександр Мукомила, який відійшов в інші світи 2009 року.

***

Продовження розповідей про Аркадія Добровольського – десятиліттями замовчуваного владою московською, за тим і українською, відомого нашого письменника, поета, перекладача та кіносценариста читайте в статтях – "Жінка, перед якою Аркадій Добровольський став навколішки...", "Гулагівська одісея творця культових радянських кінострічок", а також у розділі "Посилання", на його персональній сторінці в української Вікіпедії – тут.