Шевченко і Шекспір

За кількістю видань і взагалі Шекспір має значніше місце у світовій літературі, аніж Шевченко. Але все одно Великого Кобзаря варто поставити першим, оскільки він і його творчість ближчі до нас.

Завдяки безсмертним творінням, Кобзар завжди з нами, шевченківські твори залишаються актуальні, варті того, щоби читати, перечитувати, вивчати, досліджувати й вчитися по ним.

Зовсім не дивне те, що постать такої величини завжди була об'єктом маніпуляцій з певним політичним підтекстом. Утворився навіть міф про Шевченка як бунтаря й поета революційної боротьби, – міф, який використовується понині, тимчасом як сама творчість поета-генія сприймається поверхово.

Існує поширена точка зору про те, що Шевченко возвеличив, прославив український народ. Так вважати – значить розуміти не зовсім правильно суть поетичного мистецтва. Поет не зобов'язаний нікого возвеличувати або прикрашати дійсність. Місія поета – висловлювати правду за допомогою поетичних засобів. Нічого, окрім правди, – таким має бути девіз митця.

Великий Кобзар не був пропагандистом-найманцем. Він творив за покликанням, яке відчував у власній душі. І якщо він створював поетичні твори про гайдамаків, козаків, простих селян, то в цих персонажах немає нічого особливо величного.

За драматичністю його поезії Шевченка можна порівняти з Шекспіром. Обидва були великими поетами. Перший відзначився поемами й віршами, другий – драматургією, але схожість між ними помітна. Обидва вони ставили фундаментальні запитання стосовно проблеми добра і зла та проблеми вибору.

Чому влада не працює на користь народу? Чому скрізь безлад? Звідки походить корупція? Ці завжди актуальні проблеми, по суті, викликані тією ж самою фундаментальною причиною, з якої Отелло вчинив убивство своєї коханої Дездемони і з якої трапляються інші подібні речі.

Шекспір висвітлював темні сторони дійсності, беручи до уваги те, що не може не викликати в нормальної людини відторгнення. Вочевидь, автор п'єс "Гамлет", "Отелло", "Ричард III" не мав наміру возвеличувати тих, кого треба вважати злодіями. Навіть у літературному контексті їм якось не личить назва героїв, вони – персонажі, злодійкуваті, демонічні постаті.

Подібно до п'єс Шекспіра, шевченківська поезія, сповнена неабиякого драматизму, має на меті висвітлення темних сторін дійсності й на те, щоби відтворити образи минулого, не дати їм пропасти в темряві віків без належної оцінки.

Шекспірівські персонажі – це одинаки, які намагаються вирішувати для себе проблему добра й зла але опиняються на боці зла, завжди в таких випадках очікувано настає трагічний фінал. У шевченківській поемі "Катерина" фінал теж трагічний: жінка після митарств, маючи дитину, від приниження вчиняє самогубство.

Зрадництво, розбрат, порушення християнських заповідей, лицемірство, жорстокість, є традиційними темами творів Кобзаря. Звертаючись до співвітчизників, автор не утримується від прямих звинувачень. "Жили ви лютими звірми, ­/ А в свині перейшли..." ("Мені здається я не знаю") – про деградацію підневільних до рівня напівтваринного існування.

Часто персонажі Кобзаря, як от у поемі "Гайдамаки", виступають масою, уявляючи собою малокеровану суспільну силу, балансуючу над прірвою. Їхнє свавілля закономірно обертається трагічними наслідками. Вірші про розвесeле молодецьке життя козаків теж містять сумні, тривожні інтонації.

Якщо розглянути такі полотна, як от "Гайдамаки", "Кавказ", то в них показана повна пристрастей драма, рушійною силою котрої є свавільний, бунтарський дух, що змітає все на своєму шляху.

У багатьох місцях поезія Шевченка передає похмурий настрій і в цьому теж має схожість з творами Шекспіра. Але драматургія останнього позбавлена печалі, з якою Кобзар оплакував своїх героїв, – загиблих або змушених терпіти біль і страждання. Здається, їхньому стражданню не буде кінця.

Душевна біль, горе, життя в неволі – закономірні наслідки. Автор виражає співчуття співвітчизникам із тонким натяком про воздаяння Боже: "І все-то те лихо, все, кажуть, од Бога! / ­Чи вже-ж йому любо людий мордувать? / А за-що сердешну мою Україну?! / Що вона зробила? За-що вона гине? / За що її діти в кайданах мовчать?!..." Запитання далеко не безпідставні, але відчуття провини й покаяння мають бути свідомим ділом кожного.

Чи не найвиразнішим за своїм викривальним пафосом є датований 1845 роком вірш Кобзаря з красномовною назвою "І мертвим і живим і ненародженим землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє". Називаючи декого "недолюдами" і "дітьми юродивими", поет дає зрозуміти, що українці є винуватцями своїх бід і руїни цілої країни:

"Оглухли, не чують, / Кайданами міняються, / Правдою торгують / І Господа зневажають, - / Людей запрягають / В тяжкі ярма; орють лихо, / Лихом засівають... / А що вродить? Побачите, / Які будуть жнива! / Схаменіться, недолюди, / Діти юродиві! / Подивіться на рай тихий, / На свою країну; / Полюбіте щирим серцем / Велику руїну!"

Типово шевченківське – блискавичними штришками давати власну оцінку тому, що відбувається. І його оцінка доволі невтішна.

Щодо міфу про Шевченка як поета-бунтаря, майже революціонера, то цей міф суперечить християнським морально-світоглядним принципам Кобзаря, і його можна спростувати на конкретних поетичних творах. За драматичними перипетіями помітна постать автора, сповнена не стільки захоплення, скільки суму й жалості до його персонажів.

Шевченківська поезія безсмертна, її уроки завжди актуальні. Особливо актуальними вони є для нашого бурхливого часу. Голос Великого Кобзаря лунає для нас скрізь роки, закликаючи українців до миру, добра, злагоди, до повернення до християнських цінностей.

2015 @ Paul Magogan