День, коли вбили Путіна

Постмайданна історія
1
Телефонувати сюди не можна.
Як і йому виходити на зв'язок.
Мобільник узагалі має бути вимкненим.
Тож йому нагадали коротким СМС: 99.
"Окрилюють? Краще б не робили цього…"
Повідомлення вскочило у трихвилинну шпарину його вечірнього вікна для зв'язку.
Ще один вихід – і можна буде свердлити дірку в парадному мундирі...
… – для серйозної нагороди. Ймовірно, навіть для дуже серйозної, – говорив, проводжаючи, полковник у цивільному. – Україна – це не Чечня. І навіть не Абхазія. Тут влучний постріл має іншу вагу. До того ж це персональне доручення… – безпогонний полковник кивнув на стелю. – Діяти за схемою п'ять плюс два".
Помітивши здивування, додав:
– У нас там друзів немає.
– Кого має бути п'ять?
– Звісно – бандерівців. Й одразу додому. Далі – не твоя справа.

Завдання він практично виконав.
До того ж наступна жертва стане сотою.
Він – не вбивця, він – солдат. І стріляє виключно за наказом.
Стріляє в тих, хто по інший бік фронту. Або – барикади, як оце зараз.
Ловить на мушку – і спускає курок. Це його робота.
Ні в кого не питаючи імені.
Досить того, що вони – по інший бік.

Вечоріє...
Десь за годину знову запалають шини.
Заслонятися стіною вогню – дотепний винахід. Крізь височенне полум'я можна лише важкої технікою, а на неї ніяк не зважаться. Ніяк не дозріють, хоча давно слід було знести бунтівний острівець. Зрівняти з землею.
У кабінетах добре сумніватись, а ти задихайся тут у чорному згарі.
Шини й удень палять, але економно, зберігаючи отруйний дим на нічну пору, коли на площі меншає люду.
Денне полум'я збивають водометами, проте воно знову виростає з асфальту, наче його випускає земля зі своїх надр.
Знову дим у його бік. Майдан у низині – от вітер і гуляє, як заманеться. Найпротивніше – не знаєш, коли очікувати.
Може, вони й з вітром у змові?

Згори він стріляти не любить. Й у спину не любить.
Радянська школа, – іронізують нинішні. – Ворога слід мочити скрізь, навіть у сортирі – як каже верховний. І звідусіль. Без сентиментів.
Це не школа, це мораль, хочеться сказати у відповідь, але він не каже.
Яка у снайпера мораль? Стріляти з кілометрової відстані – це фактично з-за рогу. А він може й з півтора вдарити. Тому й мовчить.
"Шмаркачі! Зрештою, це у мене буде сотка, не у вас! Вам до неї – як до Києва рачки!"
До Києва…

Тіло затекло. На кам'яниці мулько, бетон висотує тепло навіть з грудей.
А роздратування йому ні до чого. Від нервів приціл слабшає.
Він протер очі й припав до окуляра.
Знову цей жевжик у білій куртці крутиться. Настирливий… Сам не знає, куди лізе. "Я ж квитки не у театр роздаю – на той світ".
Невисокий, худорлявий. Мотоциклетні окуляри на півобличчя. І шаликом так обмотався, що шия аж пропала. Мабуть, застудив горло.
"Застудив – іди додому, лікуйся! Не геройствуй".

Він не розумів цього кількамісячного стояння на морозі. Що можуть вистояти беззбройні люди? Дурість, хоч з якого боку дивитися.
Від того, що вони беззбройні, трохи шкребло. І як умовляв себе, що зброя у них десь таки лежить, і вони можуть її дістати, легше не ставало.
Кандидатів на "сотого" – хоч греблю гати, а ворога серед них –жодного.
Тому він досі без золотого пострілу.
Уже й сутінки наповзають, от-от підпалять шини, і все навколо накриє густий і непролазний запах горілої гуми.

Шалик – це погано. Та ще й поверх капюшона.
Спробуй крізь нього намацати артерію.
Сонна артерія – це його фірмовий знак.
Та й голова лишається цілою. Родичам є з ким попрощатися. А рознесе обличчя – покійнику, звісно, все одно, а матері, бува, не витримують.
Для сотого пострілу він узяв експансивну кулю. З Чечні лежала. Вже століття, як її заборонили, але в горах усі злі були – чеченці полоненим горло перерізали, от і роздали заборонену екзотику. "Потіштеся й ви", – сказали. У нього одна й лишилася. Не зекономив – не випало нагоди.
Така ж куля ж – не на будній день. Увійшовши у тіло, вона, наче квітка, розкриває пелюстки. Й уже не нірка за нею – вигризений нерівними краями кривавий тунель.
Тут не Чечня, і горлянку ніхто нікому не ріже.
Якби не оте "99", він би й не став.
Захотілося, щоб сотий постріл став особливим?
"Я, начебто, ні про що таке не думав".
Руки самі все зробили.
Але ж після СМС…

До білої куртки підійшли двоє. Щось передали…
Спробував намацати мушкою сонну артерію – відміряв відстань од лоба до закритого шарфом підборіддя й ковзнув трохи вбік. Ось тут вона й має бути, на задній частині шиї, по нижньому краю нижньої щелепи.
Він відчув її, наче пальцем заліз під мохеровий шалик.
… і, не зчувшись, натиснув спусковий гачок.
Господи! Цілий день вибирати – і так бездарно розпорядитися пострілом!
Ще кілька секунд потримав жевжика у прицілі: бачив, як той відкинув назад голову, як його підхопили двоє і понесли, як зникли за рогом...
"Ну от і сотий", – подумав навздогін, неспішно підвівся, зібрав своє й рушив до готелю.
Годинник на руці показував шістнадцяту годину сорок хвилин.
2
Стояння під душем – гарячим, холодним і знову гарячим.
Стопка горілки під маринований огірок. Не те купив, звичніше під солоний.
Десять хвилин на ліжку з заплющеними очима.
Все. Він у нормі.
На екрані телевізора беззвучно палають шини – картинка, що висить, вважай, незмінно.
Звук йому не потрібен. Він знає, як тріщать у вогні автомобільні покришки. І як вибухають гранати, що летять з-за щільних щитів.
У визначений час він увімкнув мобільник, аби повідомити, що повертається, але назустріч вискочило СМС: "Я вмираю, брате".
Леся?! Що за дурні жарти! Зустрінемося – надаю по перше число.
Проте замість гніву серце відлунило тривогою. Потім кольнуло – уперше так було, коли вмирала неня.
На екрані пішли місцеві новини. Й чи не одразу він побачив жевжика у білій куртці. Свого жевжика. Той лежав на ношах, а лікар звільняв шию від закривавленої обмотки. Потім зняв каску, окуляри… Вивільнені коси розсипались і відкрили кругловиде обличчя.
Дівоче обличчя.
Що воно Лесине, зрозумів не одразу.
Він знову відкрив СМС.
Відправлено о 16-45.
Через п'ять хвилин після його пострілу.
Саме стільки, мабуть, треба, аби дійти до "швидкої", попрощатися з братом – і вмерти.
3
Зустрів його вже знайомий полковник у цивільному.
– Вітаю, майоре, з успішним виконанням бойового завдання. І з унікальним для мирних часів досягненням, – господар кабінету довго тиснув руку. – Сто вбитих ворогів Росії – це знаєте…
– Дев'яносто дев'ять, – холодно уточнив гість.
– Вам присвоєне високе звання Героя Росії… – наче не почув полковник.
– Я вбив рідну сестру.
– … закритим Указом президента.
– Я вбив рідну сестру, – у голосі побільшало металу.
– Президенту відомо про трагічну прикрість. Він дуже співчуває... Вручення завтра о десятій ранку. По вас пришлють. Ви – гордість Росії.
Вдома майор випив пляшку горілки й заснув.

Прокинувсь о шостій.
Довго стояв під душем.
Три роки тому сестра вийшла заміж і переїхала до Києва. "Я дуже щаслива, – говорила. – Так ніхто й ніколи не кохав. Сашко – моя половинка, моя і більш нічия. Я люблю тут усіх, і мене люблять. І місто люблю – таке відчуття, що я й народилась у Києві".
"Чому я не плачу?" – вдивлявсь у вкрите піною обличчя у дзеркалі.
Коли надягав сорочку, під пальці потрапила іконка Георгія Побідоносця.
Оберіг, який він ніколи не знімав. Подарунок грузинського друга. До того, як їх зробили ворогами.
Коли натиснути на спис, знизу вискакує гостре п'ятисантиметрове лезо. З чого їх зроблено – і лезо, й іконку – він не знав, але жодні "рамки" й металошукачі їх не бачили.
Він обернув іконку до себе, поцілував.
Великомученик облишив убивати змія й уважно поглянув на майора.
І той зрозумів, що має робити.

Іконку він надів поверх сорочки й сховав під краваткою.
Її не помітили ні на першому посту, ні на другому.
Гвардійці у парадних мундирах вправно розчахнули перед ним височенні, у три зрости, золочені двері Георгіївської зали Кремля, і він ступив на срібний, як здалося, килим, що вкривав сяючий паркет.
Сів у біле крісло перед невисоким, на дві сходинки, узвишшям, на якому стояла біла трибуна з золотим двоглавим орлом. Уздовж парадної стіни – шість державних прапорів і два штандарти.
Коли увійшов президент і поклав короткі руки на білу трибуну – аби слова були твердішими, а він – величнішим, спис святого Георгія почав пекти майору шкіру, а коли почув своє прізвище – спис, здалося, кольнув у серце.
"А він дрібніший, ніж здававсь у телевізорі", – подумав майор, відповідаючи на вельможний потиск по-жіночому м'якої правиці.
Президент посміхнувсь і сказав якісь слова, проте новоспечений Герой, замість слухати й усміхатися, заперечливо похитав головою.
І раніше, ніж президент устиг здивуватися, зірвав лівою рукою з себе жовтувату, наче вона золота, іконку і натиснув великим пальцем на загрозливо здійнятий спис. Ще за мить гостре лезо увійшло у сонну артерію коротуна, розташовану, як і в інших людей, на задній частині шиї, по нижньому краю правої нижньої щелепи…
"От тепер – справді сто, – відсторонено подумав майор і озирнувся на занімілий зал".
4
Він прокинувся від настійливого дзвінка у двері.
На порозі стояв офіцер у золотих погонах.
– Я по вас, пане майоре, – хотів козирнути, та, зауваживши, що господар у спідньому, опустив руку. – Ви ще не готові?..
У голові розвиднилося: "Авжеж, сьогодні мені чіплятимуть Героя".
– За кілька хвилин буду, – мовив уголос. – Почекайте.
Гарячу воду швидко, не давши тілу насолодитися, перемкнув на холодну.
Видавив у долоню піни й огорнув нею підборіддя.
Леся чомусь завжди сміялася, коли бачила брата білобородим. Від її сміху він також починав сміятись, а станок – стрибати у руці.
Захотілося заплакати, проте він знову не зумів.
Коли надягав сорочку, пальці намацали іконку Георгія Побідоносця, якому усікли голову у день Пасхи 23 квітня за старим стилем 303 року.
Оберіг, подарунок грузинського друга.
Іконка була з секретом – якщо натиснути на спис, знизу вискакувало гостре п'ятисантиметрове лезо. Майже таке, яким разила підлого змія свята десниця Великомученика.
Майор обвернув іконку до себе й поцілував. Йому здалося, Георгій Побідоносець облишив убивати свого змія й уважно поглянув на нього.
І майор зрозумів, що має тепер робити...
Написано 15-26 березня 2014 року
Інші публікації автора