Місія Снігуроньки-2013 виконана
У кожного з нас є традиції. Деякі з них нас об'єднують, інші – виявляють відмінності між нами. Але найважливіше, що вони є. У "Території А" є гарна (майже 20-літня) традиція в останні дні року робити гарні і теплі справи. У 2013 році усі благодійні обов'язки лягли на мої плечі. Спочатку думалося, як же все встигнути? Робота, Майдан, робота, повсякденні клопоти, робота... Але коли чогось хочеш – час і можливості завжди знаходяться.
Для мене з дитинства новорічно-різдвяні дні – особливі. Дивовижні, яскраві, несподівані, сповнені радістю і любов'ю. Весь простір насичений щирими побажаннями, переплетеними із мільйонами мрій, які чекають свого здійснення. Це казка, що оживає. У моєму дитинстві завжди було так, цю казку дарували батьки. Вони були моїм Святим Миколаєм, Дідом Морозом, Доброю Феєю, ангелами-охоронцями і вдячними глядачами на моїх публічних і домашніх спектаклях і концертах. Тепер моя черга створювати казку і робити маленькі дива. Для себе я, може, обрала би роль ангела (співзвучну із моїм ім'ям), але це надто зухвало. Тому я вирішила бути скромною Снігуронькою і вирушила у путь.
Зупинка перша. Дитяче відділення Інституту раку, де знайоме все: стіни, лікарі, медсестри і навіть діти, які лікуються багато місяців підряд і бачать світ лише з вікна, чи монітора. Тут важко морально, боляче дивитися на виснажених худеньких дітлахів із лисими головами. Але у відділенні не прийнято розкисати. Я обіцяла дітям солодкий майстер-клас із розпису медових пряників. Тож усі чекали з нетерпінням. Готуючи з Наталею і Марією із Фонду "Розвиток України" все необхідне для розпису, я розповідала малечі про традицію прикрашати пряниками ялинку, дарувати їх одне одному, про людей, які бережуть звичаї, про пані Леоніду, котра напекла нам пряників, про те, як діти колись чекали, коли їм нарешті дозволять знімати солодощі з ялинки. Дорослі назвали б це арт-терапією, але дітей словом "терапія", хай і арт, не варто лякати, вони чекають казку! Тому я "змушена" відкритим їм велику таємницю: наші пряники – чарівні! Кожен, хто розпише їх і з'їсть – обов'язково одужає. П'ятирічний малюк заглядає мені в очі: "Що прямо сьогодні?" Ось цього я йому не обіцяю, але запевняю: якщо вірити, то обов'язково одужає! Мами ховають сльози. А малюки хапаються за роботу, вибирають собі печені фігурки. Цього року найпопулярніші не коники, як думають дорослі, а Святі Миколаї. Чарівні пряники вкриваються солодкими орнаментами із "закодованим" у них бажанням одужати. Діти усміхаються, обнімають нас на прощання і ми почуваємося по-справжньому щасливими. Я бажаю їм, щоб у Новому році ми зустрічалися лише на моїх виставках і на концертах, а не в лікарні. Діти щиро обіцяють одужати. Я прошу Бога почути їхні бажання. Хіба не віра робить нас щасливими і здоровими?..
Зупинка друга. Дитячий реабілітаційний центр "Ковчег". Тут живуть діти з важкими долями і характерами. Деякі з них на моїх очах із малюків перетворилися на юнаків і красунь.
Інколи з ними важко. Особливо тоді, коли прощаєшся, бо їм здається, що ти ніколи не повернешся, забудеш про них так, як це зробили батьки. Але коли я знову переступаю поріг центру – знайомі діти кидають в обійми.
У "Ковчегу" ми завжди щось робимо своїми руками – малюємо, пишемо, клеїмо, майструємо, а ще співаємо, танцюємо і розмовляємо про життя. Цього разу разом із журналісткою Іриною Кононенко і телегрупою телеканал "Україна" ми запропонували дітям створити годівнички для пташок зі звичайної пластикової пляшки.
У залі стало незвично тихо. Я запитала: "Чому не галасуєте, не співаєте, нічого не розповідаєте?" Діти здивовано відповіли: "Ми ж працюємо!" До нас приєднався новенький Паша і одразу запитав: "Ти вже була на Майдані? Ну як там?" Діти хвилюються за майбутнє. І ми за них хвилюємося. Саме тому ми – на Майдані.
Цього року небайдужі люди – співробітники одного київського банку, з якими я познайомилася, вирішили не витрачати кошти на корпоративні подарунки, а всі гроші віддати на благодійність. Назву банку просили не розголошувати, щоби блага справа не перетворилася на піар. Тому я просто назву їх чудовими помічниками Снігуроньки. Завдяки цим людям (Олегу, Наталі, Олені) у школі мого улюбленого "Ковчегу" з'явився подарунок - "розумна", інтерактивна дошка, на якій можна малювати, писати, дивитися фільми або використовувати як великий монітор комп'ютера і вчитися. Діти, побачивши великий екран, посідали на підлогу і дивилися мої кліпи. Отак разом і попрацювали, і поспівали, і новорічні подарунки, які ми зібрали усім миром, вручили. Дуже хочеться, щоб ця "чарівна дошка" стала стимулом добре вчитися і розвиватися нашим малюкам.
Найважчим було, як завжди, прощання, діти просили залишитися жити у них. Обнімали, цілували, дякували, дякували, дякували.
Мої дівчата-помічниці Аліна і Олена (співробітниці банку) розчулені дитячою любов'ю, обіцяли й надалі допомагати. Так що казка не закінчується...
Зупинка третя. Оболонь. Казкові дні познайомили мене із багатодітною сім'єю, яка живе в одному із нових будинків на Оболоні аж у двох квартирах. В одній – спальні та кухня, а в іншій – вітальня, спортзал, музична кімната і господарський блок. Майже мрія! Правда, щоб потрапити з однієї квартири в іншу, треба пройти через холодний майданчик під'їзду. Але нові знайомі не скаржаться. Вони й гірше у своєму житті бачили. Взагалі-то, це дитячий будинок сімейного типу, де живе дев'ятеро прийомних дітей і двоє "біологічних синів", як повідомила мама. Усі господарі стверджують, що вони - просто сім'я. І тому не дуже люблять, коли про них розповідають, як про дитбудинок. Діти, як і годиться у родині, називають тата - татом, маму - мамою. Одна із найстарших дівчат Аня жартує, коли хтось дивується, що діти усі такі різні: "У нас половина дітей - татові, половина - мамині, а тепер ми всі об'єдналися і стали сім'єю". Усі діти - симпатичні, життєрадісні. До нашого приїзду дівчатка спекли піцу, пиріжків із маком і пообіцяли навчити мене такі ж смачні пиріжки готувати. Двоє новеньких хлопців поки що приглядаються до всього, блискавично з'їдають все з тарілки і мало усміхаються, але у такій родині вони швидко відтануть душею і стануть такими ж привітними, як уся їхня велика сім'я.
Зупинка новорічна. У новорічну ніч більшість людей просто святкує: їсть, п'є, дивиться телевізор, роздивляється з вікон салюти і обдзвонює друзів. Але у нас, Снігуроньок, все трохи інакше. Я у цю ніч святкуватиму разом із сотнями тисяч людей на майдані Незалежності, на території волі, за якою слідкує весь світ. Разом із друзями ми вирішили показати на сцені Майдану саркастично-іронічний, лірично-зворушливий, патріотичний "Зірковий вертеп". Це буде справжня казка, де за чудовою традицією світової гармонії Добро перемагає Зло. Приходьте! Ви станете частиною нашої казки.
Свою роль Снігуроньки-2013 я виконала. Правда, у мене з'явилося багато нових справ: Гліб із "Ковчега" так мріє про власну гітару! Велика родина - про посудомийну машину, бо безкінечно доводиться мити гору посуду! Український народ дуже мріє про справедливу владу. Якщо раптом ви захочете допомогти втілити ці мрії у життя - відгукніться. Іноді це набагато простіше, ніж здається на перший погляд. РАЗОМ - СИЛА. Ми все зможемо.
