Як я була пані
– Пані треба до Калуша? Василю, ця пані до тебе, – спершу питається у мене, а потім гукає до свого колеги водій маршрутного таксі і махає мені рукою в бік зеленого автобуса. (Калуш – це не Василеве прізвище, як можна було подумати, то таке славне прикарпатське місто, яке навіть мало Магдебурзьке право і в якому тече джерельно-кришталева, найчистіша в Європі гірська річка Лімниця... Це щойно був витяг з одвічної лекції мого родича про чесноти його Малої Батьківщини. Дарма, що місто оголошували зоною екологічного лиха через його хімічну промисловість).
"Женщіна!", ну – або "Дєвушка!" – зазвичай так кличуть особу прекрасної статі у столичному транспорті. А починаючи з пологового, у всіх дитячих закладах, не тільки медичних – ще й "Мамочка!", і звучить то нітрохи не ніжно, а з якимось осатанінням знервованого персоналу. А воно бачте як, щоб ураз стати пані, досить вийти з потяга Київ – Івано-Франківськ на кінцевій. Які пречудові тутешні Василі!
І сісти пані – себто я – може, де їй подобається. Їй – себто мені – подобається біля вікна. Поруч вільне місце, а з того краю – юнак. Франківські приміські маршрутки – такі ото низенькі, із двома пасажирськими дверима, де за першими окремими – два козирні місця біля водія, а за другими – ще два ряди по три, звідки запросто вийти може тільки той крайній юнак, решта – зігнуті, по черзі, а вже задні – лиш відкинувши юнакове сидіння. Та дарма, комунальні автобуси почнуть ходити тільки за годину, а ці чудові Василі-приватники везуть мене прямо вже, щоправда удвічі дорожче.
По радіо звучить православна молитва, а за нею – Гімн України. Ніхто не встає – авто ж низеньке. Шоста ранку, москаль вже годину не спить! (чи вже дві?).
Поруч всідається пані з дівчатком років п'яти-шести. Пані місцева, бо те, як вона каже, що візьме малу на руки, значить це тільки по суті, а за формою то була геть інша синтаксична конструкція, яку зараз уже не відтворю – треба було записувати. Їм обом слід сидіти саме посередині, бо малій краще дивитись уперед – щоб малу не знудило, бо її закачує. Вся маршрутка зараз же пропонує пані пакети і серветки, але та відмовляється, бо ж їм така біда стається не щоразу, а лиш через раз. І ще вони мають м'ятні жуйки.
– Ти жуй, і будеш тако собі вперід дивитися, та й не думай про то, – каже дитині. І вкотре повторює нам, що то ж лиш через раз.
Тепер "про то" думаю я. І про те, яким випаде цей їхній раз – таким, що минеться, чи навпаки. І куди тоді доня буде повертатись – у мій бік чи до юнака? Бо ж пакета вони не взяли, а швидко вийти з цього салону – зась. Які (безголові – закреслено) оптимістичні тутешні мамочки! Але бог милував, минулось.
Вже йдучи Калуськими вуличками, помічаю іще одну мовну деталь. Собак тут не звуть собаками – тільки псами. В усякому разі на емальованих табличках, які сповіщають, що на подвір'ї – злий пес (у нас на таких фото покійних на надгробках кріплять). Може, просто "пес" – коротше за "собака", а може й узагалі для тутешніх чотирилапих ці два слова так само різняться, як ото "пані" і "женщіна" – не знаю. Але те, що кожен добропорядний ґазда конче мусить вчепити на свій паркан табличку із гордим зображенням погруддя вівчарки – то безсумнівно. Без цього не бачила жодного паркана на Загір'ї.
А паркани там шляхетно низькі й мало що ховають від чужого ока – то ж зазвичай сітка чи негусті штахетини та живопліт. В одному дворі біля хвіртки захлинається гавкотом щось таке нещасне, з чого – от вам хрест святий! – точно ніколи не виросте вівчарка, як на табличці. Аж ось в іншому – в глибині двору, під ґанком, непорушно сидить велет-сенбернар. Ого-о-о. Придивилась – а він геть непорушний, бо... керамічний. У ще одному дворі вздовж паркана мовчки бігає чималий дворняга і радо вітає перехожих похитуванням хвоста. Не хоче він злитись і кашляти хотів на табличку. А на паркані двору, де чотирилапим бачиться хіба автомобіль, було написано оригінальніше: "Пес не злий, злий господар".
P.S. А що, в родичів на Чернігівщині віднедавна теж є така табличка, навіть крутіша :) (на фото).
