Пісні з вікна другого поверху. Межі неосідлості

Коли заповнюєш банківські документи, тебе просять вказати адреси прописки і проживання. Відмінивши паспортну національність і обов'язкову прописку, ми так і не стали громадянами світу. Втім, у кожного є власні географічні межі існування, і ні прописка, ні наявна нерухома власність, ні кордони на гачках чи защіпках насправді не можуть вказати тобі де і як жити. Звісно, якщо ти впевнений у тому, що живеш, а не проживаєш. Достоту як у Шолом-Алейхема: "Пока приходится скрываться, а лучшего места, чем Бойберик, не найти. Это дачная местность... Дачники бегут, и я бегу. Понимаешь?".

У моєму особистому населеному пункті, межі котрого доволі розмиті, сусідять дивовижні люди. Усі вони потрапили сюди випадково, замолоду плануючи жити десь зовсім у іншому місці, й лишилися тут назавжди. Дехто, щоправда, час до часу зникає, за дивних обставин і з незрозумілих причин. Мешканці гомонять про це декілька днів, спиняючись посеред дороги і перехиляючись через паркани. Потім забувають. Детективні сюжети тут не шанують. Наприклад, один сусіда зник прямісінько на станції метро "Вокзальна". Увіпхав до турнікету жетон, спустився ескалатором на платформу — і зник. Інший вийшов до туалету в стриптиз-клубі й не повернувся. Навіть мій батько зник, наче його й не було. На запитання сусідських бабусь: "Де твій тато?" — у дитинстві я відповідав: "Малим помер". Менше з тим.

Географічно мій особистий населений пункт розташований дуже вигідно. У ньому, наприклад, межують, мов гор?ди, розділені хіба обніжком (якщо його ще не зорали п'яні трактористи), штат Нью-Йорк, Київська область, Полтавська Губернія, Москва, Харків і залізнична платформа "Спартак" під Тетеревом. А вигін знаходиться ген біля мису Меганом — ондо, йди прямо і побачиш. Праворуч якраз буде оболонь.

Займаються мешканці цього нелінійно розпланованого містечка, на перший погляд, бозна-чим. Один з моїх сусідів досліджує поетику архітектури. Інший — випадкову свободу мистецтва. Дівка з дипломом відділення філософії у штаті Нью-Йорк продавала футболки із написами "я знаходжуся у штаті Нью-Йорк". Її сусід, некепський, до речі, поет, займає високу посаду в науковому товаристві, яке, за чутками, припинило діяльність ще в минулому сторіччі. Крім того, що я їх всіх люблю, їх об'єднує хіба що побутовий і промисловий алкоголізм. Але в моєму містечку ніколи не буває сварок, пліткування, протестів, виборів та інших суспільних чиряків.

Тільки в моєму населеному пункті замість гудків гарячої лінії поштової служби може бути пісня "тен оклок постман, брінг мі, холєра!". Тільки тут ця сама поштова служба може о першій ночі надіслати смс-ку "вибачте, ваше замовлення буде доставлене завтра, дякуємо за розуміння". Тільки тут через місяць по тому, як потрібно було здати книгу до друку, і через два місяці як домовлено, що ввечері у тебе буде весь матеріал, тобі нарешті за кілька хвилин до півночі надсилають перші п'ять сторінок з припискою: завтра здача, будь ласка, допоможи, до ранку вишлю решту. І той, хто шле, навіть не сумнівається в тому, що ти не спиш і цього е-мейла побачиш. Тільки тут, коли ти хочеш розлучитися із жінкою, сусід, заспокоюючи тебе, каже: "Все буде добре, старий, пам'ятаєш, як ми в дитинстві ходили засівати в центрі Києва? Пам'ятаєш ті гроші, ті апельсини, що нам давали? Апельсини... Пам'ятаєш, ну?". І ти того разу таки заспокоюєшся, і розлучаєшся з жінкою тільки через чотири роки, і весь цей час, та, власне, до смерті думаєш: до чого він тоді згадав про апельсини? Ну до чого?

Тільки тут можна насправді нікуди не поспішати і не планувати втомленого печального майбутнього, допіру, принаймні, було так. Тільки тут можна проїхати свою зупинку і не роздратуватися. Вийти, перейти на інший бік платформи і, відчуваючи, що ти тут не даремно, прислухатися, як горловим звуком народжується у тунелі підземки потяг.