Страчені слова

Почну з цитати: "Есть нужно даты так великыя деньги за ваши лица изрядные. Скажите мне нечто мало что соделалысте сым господам, которых аз вам показывах и которых выжду выходящих з моего двора з так великым встыдом…" Цей уривок з російського перекладу Мольєра часів Петра І наводить М. Булгаков у повісті "Жизнь господина де Мольера" (К. "Дніпро". 1989) Тогочасна російська, як бачите, вимагає перекладу на сучасну, він там і наводиться. Та відмітимо собі несформовану ще будову речень, неорганізовані ще граматичні зв'язки ("так встыдом" а не "таким стидом"). А ось українська народна пісня, котру етнографи відносять до часів Хмельниччини: "Ой, рад би я, моя мати, ще й ранше вернуться, Так щось кінь мій вороненький в воротах спіткнувся". Це створено раніше, ніж наведений вище зразок російської мови, десь років на 60. Із пісні слова не викинеш, тому борці за чистоту мови мають терпіти і слово "ранше", і полтавський інфінітив ("вернуться" замість унормованого "вернутися"). Та ми бачимо тут чітку, лаконічну структуру складнопідрядного речення, чисті граматичні зв'язки, правильну форму звертання. Щоб досягти такої чистоти, повної узгодженості всіх компонентів мови,  відшліфованості її, вона мала бути на момент складання пісні створеною уже давно, вона мала відшліфтуватись самим використанням, як держак сапи полірується роками роботи з нею, руками полільниці. Тож розмови про те, що "украинский – это русский, испорченный польским", є нахабною брехнею, тому що на час утворення мови української російська була в стані зародка, отже, нічого ще було "псувати".

Але десь чи то в післявоєнний час, чи ще в 30-і роки в українській мові стали проводитись "чистки", в яку потрапило і слово "ранше". Якби я від себе використала його, уже мене піймали б на ньому: "Ви не знаєте української! Це російське слово! Українською буде "раніше"!" Цікаво, чому жертвою стало саме воно, а зосталися з тою ж формою суфіксу "глибше" чи "довше"? А просто: глибше – російською "глубже", довше – "длиннее". А наше "ранше" і їхнє "раньше" звучать майже однаково. Видно, з подібності звучання хтось зробив висновок, що це слово було запозичене з російської. І вивів його із літературноунормованих, визнавши правильним "раніше". А чому такий висновок зробив? Бо у народ свій не вірив. Точно як той російський класик: "Почти поверить не можно…" Тільки російський класик не вірив, що таку мову створив якийсь там затурканий, колонізований народ "малоросов", а наш патріот не вірив у народ власний. А як вірити в себе народові, в який не вірять його власні патріоти?

Бо наш патріот, як і ми з вами, хто старший, учився в радянській школі. І як радіоактивне випромінювання незалежно від волі людини пронизує кожну клітину й накопичується у кістках, у волоссі, так поза нашою волею накопичувалось у наших кістках уявлення про російську мову як про основоположну і про свою як про похідну з російської… Тож, вирісши щирими патріотами, багато хто мав уражену радіацією свідомість і кожне спільне слово автоматично вважав запозиченим з російської. Патріотизм вимагав відокремлення, радіоактивність вважала російським – от вам і рішення протиріччя: викреслити слова з української. Хоча справедливіше було б, якщо вже вкрай надумали не бути схожі ні в чім, вимагати викреслювати спільні слова в російських словниках. На тій підставі, що в них це слово, як і язик, виникло пізніше за українське.

Під чистки потрапили багато слів. Поки картоплю копала, їх знайшла зо два десятки, але, поки вносила, випало з пам'яті. Зосталось тільки те, чим мене докоряли: "мужчина". Дивіться: слова "мужність" і "мужній" у літературній нормі є, є також "заміжня". А який корінь у цих слів? "Муж". Але нам кажуть, що такого слова нема в українській мові! Виходить, ціла група слів утворилась в українській мові від… пустоти? Науковий підхід навчає нас підтверджувати існування слова або народом, народною творчістю, або класиками поезії і прози. Народна пісня: "Ой, що то за хлопець, як ружа, Я би його взяла за мужа, Я б йому робити не дала, не дала, Тільки б для красоньки тримала". Є слово? Є. Чому ж було заборонене, вважай, страчене в українській мові? А щоб не подібною була українська до російської. Слово "мужчина" має суфікс "-ин-". Є хлопець, а є хлопчина, є мошка, а є мошчина – щось менше, ніж ціле. У Тараса Петриненка в одній з пісень: "Коли мужчині сорок років…"  це слово якраз створює контекст самоіронії. Для чого ж нам зменшувати виражальні можливості мови? Кому від цього добре? І кому погано?

Відсутність віри у творчу спроможність народу змушувала невідомих нині творців підміняти собою цілий народ, з найкращими намірами, звичайно. Так хтось придумав слово "гвинтокрил". Тільки гарно було б, якби до добрих намірів та ще хоч елементарних знань щодо способів творення слів в українській мові. "Паровоз" – бо возить парою. "Лісостеп" – бо ліс і степ разом. А та почвара? Разом крило і гвинт? Чи крилить гвинтом? Уявляєте пташку, в якої крила – гвинтами? Бідній калічці ніколи не бачити неба. І все ради того тільки, щоб не запозичувати "вертоліт". Обидві основи, і "вертіти", і "летіти", в українській мові є. І зрозуміло: вертиться – і тому летить. От весь народ і каже "вертольот" або "вертоліт", чим викликає гнів у борців із засміченням мови русизмами.

Однак той же народ легко увів слово "літак". У даному випадку "самольот" не зовсім точне, бо він не сам літає. А слово "літак" вказує на дію, не уточнюючи способу. Лаконічніше й точніше, от і діє.

Хронологічно останнє з українського словотворення, помічене мною, – "відак". Я помітила, що європейці, котрим не подобається довжина слова, просто скорочують його до абревіатур: замість "unter den schlafen ban" (метро, нім.) – кажуть "У-бан". А нашим так нецікаво. І замість заморського і довгого, як собача пісня, "відеомагнітофон" зліпили абсолютно українське за звуком, за будовою, та ще й начинене суто українським прихованим гумором, бо оте "ак" – це і козак, і родак (грубувато-панібратська форма слова "родич"). В той час як борці часто унормовують прямі переклади з російської мови, як те ж "цілодобово".

Чом така дивна ситуація? Невже справді мудро боротися за рідну мову, урізаючи рідну мову? Це схоже на те, як чоловік взяв би сокиру й відрубав собі пальці, щоб не бути схожим на кривдника-сусіда, в котрого пальці такі ж. Чому всі народи прагнуть до збагачення власних мов, до розширення їх можливостей, а ми ніби й навпаки?

Агресія, напрямлена на себе. Самовбивство. Людині властиво злитися на інших людей, коли ті її кривдять. Розплатитися за кривду – найприродніша в світі річ: дитина пухкою долонькою б'є камінь, об котрий забилася. А коли кривдник проти покривдженого – як боксер Валуєв проти мене, дрібненької? Коли вдарити кривдника значить загинути? Отоді злість, агресія вимушено звертається на самого себе. Так і створюються ситуації, коли й Москвич звинувачує наш народ, і наш  Хведір звинувачує свій же народ. Так зброю боротьби повертають проти рідної мови. Це не чиясь дурість чи зарозумілість – це трагедія беззахисності.