Маленьке диво за вікном маршрутки
Їдучи сьогодні зранку в заповненій маршрутці, у вікні побачила, як маленька дівчинка в сусідній машині на руках у мами посміхається та активно махає рукою "Привіт".
Це маленьке диво з білявим кучерявим волоссям помітила не тільки я - пасажири теж почали посміхатись. І навіть вранішня "маршруткова" напруженість трішки притупилась. Не бурчала тітонька, якій заважала моя сумка, не штовхався дядечко, який ніяк не міг ухопитись за поручень, навіть перестав кивати головою молодий хлопець, в якого кричала з навушника незрозуміла суміш репу та поп-музики.
Не зважаючи на дощ та сірість, (як би це банально не звучало) у маршрутці дійсно стало світліше. І не тому, що комусь раптово підвищили зарплату, не тому, що комусь у спадок подарували двоповерхову віллу біля Ніцци, не тому, що знизились ціни в аптеках, а просто через те, що хтось щиро посміхнувся.
"Чорт забирай, - подумала я, - як же всім не вистачає банальної людської щирості!" Не з екранів телевізорів, не з соціальних мереж, не з величезних білбордів, а просто від людей, від кожного з нас. Що найцікавіше: для цього не потрібно мати дві вищи освіти, знати досконало японську мову чи вміти визначати швидкість холодильника, який летить вниз із сьомого поверху.
Інколи для того, аби підняти комусь настрій варто лише щиро посміхнутись або сказати "Вибачте" чи "Будь ласка".
Маленька дворічна дівчинка зуміла підняти настрій щонайменше десятьом дорослим людям, а ми ж, дорослі, інколи не цінуємо справді щирих речей всього лише через те, що за щоденним бігом на невизначену дистанцію невідомо за чим їх просто не помічаємо.
