Зламане гілля шовковиці: про "ловців душ людських"

До мене приїхав армійський друг. Двоє синів: 14 та 16 років, майже наздоганяють батька за зростом.

"Ти ще не в Америці?" – запитав я, знаючи, що чимало віруючих його релігійної конфесії вже еміґрували.

"Що ти?! Для мене і в Україні справ вистачає. Опікуємося дітьми-інвалідами. Мої брати є пасторами глухонімих віруючих. Я ж виробляю меблі з тирси на замовлення, монтуємо за контрактом з канадською фірмою ігрові майданчики для дітей. Якраз із Овруча, з інтернату, їдемо".

Сидячи на колоді, під шовковицею, згадуємо про часи минулі, а хлопці вилізли на дерево, ласуючи стиглими плодами.

"У що ти віриш? Чи визначився вже?" – запитав друг, з яким випало пережити чи не найскрутніші життєві ситуації і який непохитно стояв пліч-о-пліч.

"Не хочу замикатись у якомусь одному колі. Важливо, ХТО ТИ Є, а не до якої релігійної "фракції" належиш, чи взагалі "позафракційний", – неохоче одказав я.

За розмовою і не помітив, як товариш попросив хлопців зламати для нього пару гілок шовковиці. Лише, коли три гілки з кількома достиглими і десятками ще зелених ягід гупнули на землю поруч, трохи зіщулився у затінку дерева, під крислатою кроною якого зросло вже не одне покоління дітей.

 Чомусь пригадалося біблійне: коли Ісус зголоднів і не знайшовши чи то на смоківниці, чи на шовковиці плодів, бо "не пора була ще на смокви", прокляв дерево, яке одразу і всохло, чим засвідчив значення сили віри у житті людини.

"Значить, ще не визначився. Я ж вже давно знайшов Спасителя. У Біблії все написано чітко: головне – не наробити гріхів. А всі оці, що блукають, шукають…"  Очі друга та його супутників, окрім синів, було ще двоє молодиків, світилися нетутешнім блиском.

"Останнім часом українців все завзятіше штурмують численні проповідники-"гіпнотизери", зодягнені неначе в однострої: у світлі безрукавки, панами, довгі краватки, сумка через плече і неприродно солодко спілкуючись з людьми, час від часу, подібно бездушним автоматам, тикають пальцем у розкриту книжку, пхаючи її вам до носа. Вони глухі до ваших власних думок і роздають численні брошури, у яких радісно повідомляється про кінець світу для тих, хто до них не приєднається".

"На відміну від нашої конфесії, вони хибляться", – категорично зауважив друг, який у армійські часи, не рахуючись з витратами, ризикуючи, задля своїх друзів здійснив два тривалі авіаперельоти.

Запрошення освіжитися у річці, повечеряти, гості, подякувавши, відхилили, пославшись на недавній обід і солідну відстань, яку належить подолати автом ще сьогодні. Хлопці, щоправда, не дуже зраділи батьковій відмові щодо купання. Друг запросив відвідати його, обіцяв завітати ще, з тривалішим візитом.

"Посидимо, посмажимо сала, згадаємо минувшину..."

Мотор закордонної вантажівки стиха загуркотів, просигналив клаксон, що мало означати "До зустрічі!", і автомобіль зник за розкішною зеленню дерев.

"Якщо після зустрічі, розмови з людиною стає світло, радісно на душі, хочеться творити нові справи, то, мабуть, вона дійсно втілює волю Творця", – думав я, дивлячись на зламане гілля шовковиці, яке вже потроху починало в'янути на вечірньому, проте ще палючому сонці…