Пацонуха

 

Мій юний друг Юрик зателефонував пізно ввечері й повідомив, що написав вірш про перший сніг. А прочитати нема кому, тож він прочитав мені.

Ось початок: "Сніг упав на спортплощадку, я почну життя спочатку!" Далі вже йшло особисте — про дівчат, які покинули Юрика між першим торішнім снігом і першим нинішнім. Їх він забув навіки, але тепер от вони взяли й самі згадалися.

Оті початкові два рядки Юрикового вірша ніяк не одчепляться од мене вже кілька днів. Мабуть, Юрик правильно вловив якийсь дивовижний зв"язок між снігопадом і бажанням іще раз щось пережити. Я, приміром, зараз хочу побачити пацонуху. Це така квітка, що росла перед вікнами в моєї баби.

Баба, ще дівкою, служила у князя Голіцина, і звідти винесла пристрасть до квіток. Ця була схожа на хризантему, але отака в неї чудна назва. Аж пізніше я здогадався, що пацонуха — сприйняте на слух слово "падсолнух". Та квітка справді за кольором схожа на соняшник. Одне з двох: або князь плутав соняшник із цією нею, або баба щось переплутала. Хоча навряд. Могло бути, що ту квітку справді колись у князя називали соняшником — але в жіночому роді. Як вона правильно зветься тепер — досі не знаю, та й не хочу знати.

Баба, ще дівкою, служила у князя Голіцина

Я називаю пацонухами фарбованих блондинок, але ніколи не кажу їм цього, бо можуть образитися. А мені слово подобається — може, більше, ніж самі блондинки. Пацонуха росла у нас перед вікном і цвіла аж до самого снігу.

Вона й зараз там росте, але на неї, засніжену, нема кому подивитися з нашого вікна.

І саме цього, буває, мені гостро хочеться — щоб хоч хтось звідти на неї глянув, нехай навіть то буду зовсім не я. Але щоб той, інший, знав, що її звати пацонухою.

×