— Мені потрібно хоч якусь військову спеціальність отримати. Бо я закінчив два інститути, вивчав англійську й німецьку літератури. Думав, що буде в Луганську якась перспектива, а в армії не служив, — каже 32-річний Євген із Луганська черговому столичного військкомату на вул. Салютній, 4. Той радить прийти за тиждень, тоді комісар має вирішити долю добровольців.
18 липня Євгенові вдалося виїхати з окупованого міста до Києва. На Донбасі залишилися батьки. Дружину з дитиною раніше відправив до столиці, сам довго не виїздив — доглядав хворого батька. У вівторок прийшов до військкомату, хоче визволяти своє місто.
— Із Луганська зараз виїхати нереально. У людей на вулицях забирають навіть велосипеди, — розповідає російською Євген. — Моя знайома бачила, як мужика на мотоциклі застрелили, бо хотів утекти. Мені вдалося вирватися. У той день до міста приїхали представники ОБСЄ. Всі терористи повдягали білі сорочки, поховали зброю й прикинулися мирними мітингувальниками. Я скористався цим. Батько переніс важку операцію, я не хотів їхати, але він умовив. Ми з ним за Україну. До вибухів і обстрілів вже звикли. Один снаряд потрапив у наш будинок. Ми навіть навчилися відрізняти по звуках, з якої зброї стріляють. Терористи визнають, що стріляють їхні люди, але кажуть, що не знають, хто саме. Оголосили 15 тисяч гривень винагороди за впійманих диверсантів. Там різні групи виконують свої завдання. І Росія, і козаки. На турбази заселили чеченців. У самому Луганську на блокпостах стоїть місцева алкашня, наркомани і дрібні кримінальники. Мені дзвонив батько. У них нова фішка: терористи на зупинках заходять в автобуси зі списками й перевіряють у людей документи. Мабуть, шукають родичів тих, хто виїхав і воює за Україну.
Євгенові телефонує друг із Москви, вітає з днем народження. 29 липня йому виповнилося 32 роки.
— Мій товариш утік із Луганська до Москви. Телефонує і каже: ты что, за бандеровцев? А в самого таке українське прізвище — Гетьман. У мене російське, у багатьох інших друзів, які за Україну, теж російські прізвища. Парадокс, — каже Євген. — Мій сусід, ватнік, коли я від'їздив, просив передати всім у Києві, що вони скоро прийдуть нас убивати. Через бої в Дебальцевому поїзди перестали ходити. На вокзалі постійно оголошують у гучномовці: народ Донбасса, мужики, куда вы уезжаете? Не будьте, как бабы, давайте в добровольческую армию. Защищаться от фашистов. А люди стоять із квитками і плачуть, бо поїзд нікуди не їде. У Києві, в метро, я інколи бачу людей, які, видно, що їдуть на війну. Мені соромно їм в очі дивитися. Для себе вирішив — піду воювати. Вірю, що визволимо Луганщину й Воронеж заодно.
1 
70
Коментарі