Щонайменше 7 мільйонів осіб загинули внаслідок штучного Голоду в Українській РСР протягом 1932–1933 років. Подібні трагедії прокотилися по території нашої держави у 1921–1923-х і 1946–1947 роках. Починаючи з 1998-го в Україні на державному рівні відзначають День пам'яті жертв Голодоморів — останню суботу листопада. О 16:00 оголошується загальнонаціональна хвилина мовчання. Далі триває акція "Запали свічку". Кожен охочий може віднести свічку до пам'ятника загиблим у своєму місті.
Цьогоріч загиблих поминали під гаслом "Голодомор не зламав".
Загиблих під час Голодомору вшанували у Києві
— Ходжу на вшанування ще з 2004‑го. Тільки пару разів хворів саме у листопаді, тому пропускав, — говорить киянин Віталій Воробйов, 62 роки. На руці має чорну пов'язку.
— Моя мати з-під Яготина Київської області, — продовжує Віталій Воробйов. — 1933-го дідусь вивіз її з усією сім'єю у Росію. Тому й змогли вижити. Поневірялися, жебракували. Працював тільки материн батько. А в сім'ї було шестеро дітей. Після війни повернулися в Україну.
26 листопада біля Національного музею "Меморіал жертв Голодомору" у Києві вшановують пам'ять померлих під час Голоду 1932–1933 років. На алеї неподалік установили чотири металошукачі. Навколо них скупчилися люди. Відвідувачів пропускають по черзі, перевіряють паспорт, із ліхтариком розглядають вміст сумок. Контролери перепитують, чи є в когось газові балони й холодна зброя.
Воробйов збивається. Поправляє окуляри.
— Батько мій родом із Сибіру, — продовжує. — Його батька, мого діда, репресували. Не хотів вступати у колгосп. А "син ворога народу" — це вже стаття. Тато у 14 років пішов з дому. Мати йому сказала, щоб тікав, бо скоро мав повернутися батько з тюрми. Я народився у Києві. Мати потроху розповідала про голод в Україні. Але боялася вільно говорити. Тільки з настанням незалежності дізнався всю правду.
Площа перед Меморіалом обгороджена червоною стрічкою. Частина присутніх тримають синьо-жовті прапори на жердинах.
Перед входом у музей до скульптури дівчинки "Гірка пам'ять дитинства" чиновники підносять колоски, цукерки, печиво й лампадки зі свічками. Підходять представники духовенства різних церков.
— Голодомор торкнувся обох сторін моєї сім'ї, — каже співачка Марія Бурмака, 46 років. Тримає червону лампадку. — Татів батько, дідусь Павло, ледве вижив. Його родина забрала в Сумську область, село Мельне. Ледве-ледве виходили. У сім'ї бабусі Марії з Прилук Чернігівської області двоє дітей померли. Всього їх було 10.
Вздовж входу до Меморіалу шикується почесна варта.
— Голодомор бачила моя сестра, хоч була ще мала, — розповідає 79-річна Марія Олександрівна. — Я народилася пізніше. Але пам'ятаю, що постійно ми були голодні. Ходили по чужому городу, збирали картоплю. З неї пекли млинці. Пасли чужих корів і збирали маслюки. Настромлювали їх на залізну проволоку, смажили і їли. Потім лежали під соснами, бо животи боліли.
— Мій дід помер на Вінниччині. Це було навесні, вже жита почали наливатися, — говорить Лариса Макарець, 64 роки. — Бабця Ганна постійно розповідала про голод. Згадувала, як почалося людоїдство. Односельчанка Параска жила на краю села. На автостанцію носила продавати різне. Одного дня пропав хлопчик. А Параска продавала тоді пиріжки з м'ясом. Почали ходити чутки.
О 15:20 до парку прибуває президент України Петро Порошенко. З ним ідуть прем'єр-міністр Володимир Гройсман, перший віце-спікер Ірина Геращенко та колишній віце-прем'єр-міністр, керівник секретаріату ініціативної групи "Першого грудня" Іван Васюник. По черзі кладуть невеликі снопи колосків до скульптури дівчинки.
Співають молитву. Піднімається сильний вітер. Зі столу зі свічками і хлібом падає дерев'яний хрест на підставці. Його швидко піднімає священик.
— 7-річним я бачив голод у Запорізькій області, в селі Роза, — говорить у мікрофон Микола Онищенко, 90 років. — Бачив, як відбирали у людей хліб. Це були старці. До 1930 року українці ніколи не жебракували. Вони завжди жили заможно, бо працювали. У мого діда була сім'я з 10 чоловік. Двір був повен живності. У льоху — повно бочок. Під дахом очеретяної хати стояли макітри, повні залитих смальцем ковбас, сало, мед. Хоч мій дід не був куркулем, а середняком.
Чоловік замовкає, щоб перевести подих.
— Навесні напівмертві люди йшли повз наш двір, — продовжує. — Говорили мені, щоб не виходив. Бо вже тоді почався канібалізм. Ці люди не були схожі на себе. Вони розпухли. З очей щось текло. Вони давно з'їли своїх котів і собак, з'їли шкіряні чоботи й постоли. Йшли, обмотані ганчірками, по снігу й бруду. Нічого не бачили, протягували руки. Йшли за обрій в надії щось знайти. Але нічого не знаходили. Вмирали.
Дістає з кишені окуляри. Зачитує власний вірш про Голодомор. Якийсь школяр допомагає йому пройти на своє місце.
Петро Порошенко розпочинає виступ рядками з вірша Василя Симоненка "Жорна".
— Окупація України Радянською Росією стала можливою внаслідок роз'єднання і внутрішніх чвар політичних сил молодої української держави, — говорить. — Розгойдували вулицю, плели один проти одного хуторянські інтриги і навіть піднімали повстання. Вони наївно вірили, що отаманщина — це найкраща форма демократії. Неначе позакладало, було їм пороблено. Захоплені внутрішньою війною всіх проти всіх, вони ніби не помічали чорної хмари, що сунула на Україну із півночі, сходу і півдня.
Далі розповідає про планування винищення українців тоталітарним режимом Радянського Союзу. Після виступу ушановують жертв хвилиною мовчання. На схилах запалюють свічки в кольорових лампадках.
2 
35413
Коментарі