"У нас побратимські стосунки з усіма, хто щиро бореться і не п'є горілку"

 

— Серед наших бійців є великі розумаки — кандидати наук, менеджери, студенти-першокурсники, які правдами й неправдами тікають з університетів на передову хоча б на місяць. Є й відверті кримінальники. Але настав час боротися, і виявилося, що вони люблять Батьківщину й готові покласти за неї життя, — каже 44-річний Микола Коханівський, командир добровольчого батальйону ОУН.

Лишилися на передовій підрозділи батальйону?

— 30 бійців ОУН зараз у Пісках поблизу Донецького аеропорту. Приблизно стільки ж — на шахті "Бутовка". До квітня, коли нас вивели з передової, було 100 чоловік на позиціях і 200 — на ротації. Зараз у тилу діють п'ять вишкільних центрів ОУН. Є резервні сотні в областях. Через батальйон пройшли близько тисячі людей. Це ті, хто хоч місяць відбув на передовій.

У якому статусі воюють ваші бійці?

— Без статусу учасників АТО. Лікуватися пораненим допомагають волонтери. За всю війну втратили п'ятьох бійців, близько 40 були поранені. Я рік намагався легалізувати батальйон у Збройних силах. Можливо, це не вдалося через мене особисто. Не хоче влада бачити революціонера в армії. Цю справу передоручив першому заступникові — другу Сивому. Начебто йому вдається створити у складі 93-ї бригади окрему роту ОУН. Як тільки Сивий назбирає 80 чоловік, роту обіцяють легалізувати. Вже є 40.

Півроку тому ви казали, що є домовленість із Генштабом про вступ ОУН до 93-ї бригади окремим підрозділом. Чому цього не відбу­лося?

— Нас обдурили. Збройні сили не хотіли нас приймати. Ми розписували механізм входження по пунктах. Потискали руки, обіймалися. Тільки починали діяти згідно з планом, на перших же кроках усе зривалося. Наприклад, хлопці їхали у Красноармійськ проходити медкомісію, а їх там посилали: чого ви сюди їдете. І так на кожному кроці.

Яким бачите батальйон ОУН у найближчому майбутньому?

— Із батальйону, що воює на фронті, ми вже виросли в добровольчий рух ОУН. Це п'ять вишкільних центрів, Комітет визволення політв'язнів і "Чорний комітет" (громадська ініціатива, що бореться з корумпованою системою. — "ГПУ"). Є два підрозділи, які воюють на фронті.

Як ставитеся до планів Генштабу вивести добровольчі підрозділи з передової?

— Це абсолютна дурня. Не зрозуміло, нафіга добровольці в тилу? Розпускайте вже тоді всіх. Хто хоче лишитися на фронті — хай іде в армію.

Чому б усім добровольцям не піти до військкоматів?

— Воно так і відбувається. Але для мене це неприйнятно. Я не просто доброволець, а командир. Просив: залиште мене хоча б ротним у складі того підрозділу, що заведу у Збройні сили. За весь час, доки ми воювали, не було наказу, який не виконав. Окрім того, що потрібно було заходити до Донецького аеропорту через сепарський блокпост. Хто піде перший у наступ: мобілізовані чи добровольці? Звісно, добровольці. Вони вже втомилися сидіти в окопах, давно кричать про наступ. Добровольцям теж страшно і хочеться жити, але якщо вони обрали цей шлях, значить, не дадуть задню. А мобілізовані можуть.

Як на передовій складалися відносини з Нацгвардією й армійськими підрозділами?

— По-різному. Якщо військові п'ють, намагаємося дистанціюватися від них. Якщо військові п'ють на наших спільних позиціях, намагалися вижити їх, щоб не розкладали колектив. Бо наші теж не білі й пухнасті. Хтось академік, а хтось — має чотири судимості й 15 років відсидки. Все залежить від командира підрозділу. З дисциплінованими й оборону тримаємо, і хитрощі вигадуємо. Наприклад, викликали вогонь ворога, військові засікли їхні точки і знищили.

В ОУНі воюють іноземці. Хто вони?

— Багато росіян, які втекли від Путіна. Є кримські татари, грузини, пару євреїв навіть було. Основна мотивація — бажання боротися з Московською імперією.

Співпрацюєте з іншими добровольчими батальйонами?

— У нас побратимські стосунки з усіма, хто щиро бореться і не п'є горілку. Із "Правим сектором" провели операцію біля села Жаб'є (Донецька область. — "ГПУ"). Наші позиції в чистому полі, прострілювалися. Бойовики тиждень накривали. Диво, що хлопці залишалися живі. Наказу відповідати не було. Я покликав "Правий сектор". Порадилися і вирішили дати отвєтку. Спланували, що о 17.00 робимо декілька пострілів у бік сепарів, щоб вони повилазили й почали бити по нас. Ті звикли, що ми не відповідаємо, почали відкрито гатити. А в нас уже і протитанкові гранатомети, кулемети стояли, і бійці були наготові. Дали хороший залп. Після того два тижні тиша стояла.

Як із максимальною користю для держави мали використати добровольців?

— Непогану ідею запропонував Добровольчий корпус "Правий сектор". Зробити як в Естонії. Є 10 тисяч людей, які живуть, працюють. Але мають вдома зброю. У них є генерал. Проводять збори час од часу. Починається війна — стають на захист, підпорядковуються Генштабу. Є готове добровольче військо. І країні не треба витрачати гроші з бюджету на армію в мирний час. Другий варіант — це щось типу американських рейнджерів. Вони ніби у війську, але мають простір для дій. Це щось на рівні козацького формування. Зрозуміло, добровольцями важко керувати. Ними можуть ­командувати ті, хто є авторитетом. Але добровольці підуть там, де не підуть військові. Весною 2014 року "Айдар" поліз брати місто Щастя на Луганщині. Поніс втрати, але хвилю подав. І військо, і добровольці почали займати окуповані міста на Донбасі.

×