— Як?
— Їх обстрілювали "Градом". Осколкове поранення в голову. З ним курсанти молоді загинули, — говорить друг по телефону про смерть полковника Ігоря Момота у п'ятницю, 11 липня.
Коли гине знайомий, війна приходить до тебе.
Ігор Момот командував навчальним центром прикордонників "Оршанець" під Черкасами. Їхня частина із середини березня базувалася неподалік села Олексіївське Амвросіївського району на Донеччині. Звідти — менш як кілометр до кордону з Росією.
Це була холодна квітнева п'ятниця. У Черкасах цвіли абрикоси, а там, під Росією, моросив дощ, рвав вітер і щось сіяли на полях. Чергові в наметах топили буржуйки, на кухні жінки готували обід.
— У нас тут всякого було, місцеві й мітингували, і бандерами називали. Командир поспілкувався з ними. Тоді вони зрозуміли, що ми — не вороги, — каже одна із кухарок.
Командир зустрічав гостей, які привезли бронежилети. Високий, міцний, ззовні суворий. Щиро усміхався, коли розказував, як їм вдалося налагодити життя тут, у полі, у напіврозваленому тракторному стані. Вмикає лампочку в офіцерському наметі:
— Місяць жили на генераторах, поки підключилися до мереж.
Його намет, як у курсантів — дерев'яні лежаки, під подушкою бронежилет, при вході стелаж із автоматами, на стіні — прапор України.
— Щоб іти до кордону, вас треба перевдягти. Знайдемо чиюсь форму, — каже полковник Ігор Момот напівжартома, коли питаю, чи можна подивитися, як там, на кордоні. — З тієї сторони нікого зараз нема, хоча щоночі надходить інформація про переміщення.
Наступного разу з полковником говорили після виборів президента.
— Прикордонник може з кордону піти, коли є наказ. Або не піти взагалі. Всі наші офіцери й курсанти живуть за цим принципом. Ми чекали виборів, надіємося, що повернемося додому. Мене сьогодні всі питають, чого не вистачає? Не вистачає дому, туди хочеться. У нас такий настрій: якби дали команду, то хлопці, мабуть, гори звернули б. Та якби більше сучасної зброї — не відмовилися б. В умовах війни не буває багато боєприпасів. Ми постійно тренуємося. Не буде цього — буде інше: метр на два землі, — Ігор Федорович мав кілька хвилин на телефонну розмову.
Не могла додзвонитися, коли прочитала, як він із гранатою без чеки годину тримав самопроголошеного губернатора Луганщини Валерія Болотова. З Момотом були 55 прикордонників, за ватажком терористів приїхало зо 200 бойовиків. Тоді підкріплення прикордонники так і не дочекалися.
— Було таке. Не можу розказати. Війна ще не закінчилася. Два дні тому мене намагалися викрасти. Коли повернемося всі, розкажемо. Тут дуже дивна війна, — сказав наприкінці розмови.
З Ігорем Федоровичем прощалися 14 липня на плацу навчального центру прикордонників. Чоловіки плакали, хтось прикривав лице руками, щоб не бачили інші.
Посмертно полковникові Момоту присвоїли звання генерал-майора.
5 
1
Коментарі
1