Село Деньги Золотоніського району на Черкащині розташоване за 2 км від траси Черкаси–Київ. Вулиці в ньому асфальтовані. Більшість хат обкладена кахлями.
— За переказами, одним із перших переселенців у XVII столітті був Деньга, — розказує Григорій Голиш, 60 років, директор бібліотеки із Черкаського національного університету. — Напевне, був ощадливим або багатим. Його прізвисько трансформувалося у назву села в множині.
— Я тут маю дачу. Ділянку купив за радянських 600 карбованців. За них можна було придбати кольоровий телевізор. Тут мальовничі місця. І земля хороша. Ставки є, ліси, село газифіковане. Люди привітні, — охоче розповідає 72-річний Петро Котляренко з Черкас.
У центрі біля продуктового магазину Ганна Карпенко, 80 років, розмовляє з односельцем Михайлом. Чоловік сперся на велосипед. Перераховують, хто помер.
— Я живу в центрі при синові. А до замужжя жила он там, де стовп біля сільради. Син — комбайнер, а невістка діток ловить у Золотоноші (акушерка в райлікарні. — "ГПУ"). Внуків скільки? Підождіть, зараз перещитаю. Один, ой, брешу, два. Старший живе окремо.
Дорогою навпроти сільради 72-річна Марія Галиш пхає поперед себе триколісний візок зі старими дошками. Між ними виглядає ножівка.
— Дрова везу к себе. Все люди провели газ, а я нет, — каже і стомлено сідає на лавку. — Це не перший возик. Уже ходок три зробила. Я тут живу з 1965 року. Сама із Свердловська, а сюди вийшла заміж. Ми тут жили гарно, доки не помер голова колгоспу Василь Дмитренко. Він дороги поробив кругом села, ковбаси коптив, сало смалив. Люди у нас небідно живуть — машини в кожному дворі, а в декого й по дві.
У дворі листоноші 50-річної Віри Келіберди на кілках тину висять глиняні глечики. Між ними три штучні соняшники. Назустріч із розпушеним хвостом вибігає індик. Із літньої кухні, минаючи прання, виходить Віра Василівна.
— Поставила варити холодець, завтра у нас храм. У макітрі товчемо часник для пампушок, — за кілька хвилин виходить у вишитій сорочці з жилеткою і синій спідниці. — Ось таке українське люблю, щороку одягаю на Пасху та на гуляння. Мама вишила цю сорочку в 17 років, у 1940 році, — хвалиться. — З чоловіком Павлом Івановичем маємо двох синів. З невістками ладимо. Є онук.
Дорогою на велосипеді з двома сумками їде Любов Могила.
— Везу одноразовий посуд у церкву. Одна готовитиме капусняк, друга картошку, тушену з ребрами, інші курей натушать. Баба Галя казала, манників здєлає. Молочна каша буде, вареники з капустою, салати, огірочки, помідорчики. Баба Вєра капусти квашеної принесе, — передає сумки сину Володимирові на скутер.
Найстарішій жительці села Мотроні Петровій у травні виповнилося 98 років. Мотрона Адріанівна сидить на ліжку, нанизує червоний гіркий перець.
— Оце недочуваю і недобачаю, негодна ходити, то перець в"яжу. По хаті ходю з двома палицями. Донька з Ленінграда приїхала доглянути. А смерті немає. То мій чоловік, — киває на велику фотографію над ліжком. — Перед війною як вирядила, то тільки і бачила. Тяжко з двома дітьми, заміж більше не виходила. Рождєнія? 15 мая... чи п"ятого. Мать, п"ятого.
Сусідка 82-річна Марія Ступак переїхала жити до доньки 57-річної Ольги Завацької.
— Пенсію вовремя получаємо. При цій жизні можна жити. А раніше робили за трудодні, — каже. — По ось такій торбинці дадуть пшениці чи сахару. Ми кожну бурячину підкопували копаницею. Уручну на машину викидали і вигружали на станції. А тепер харашо, та немає коли жити, — гладить 8-річного онука Олександра, який тримає сірого кота Буржуя.
60-річна Ніна Шепель живе на вул. Миру під лісом. Тримає п"ять корів. Біля її двору накрита купа жому. У дворі багато індиків. Ніна Іванівна з онукою Альоною, 5 років, вигонить корів у двір до ванни з водою.
— Молоко у бочку не здаємо, возимо в Черкаси на базар. Тільки сиру везу до 15 кілограмів. У селі коров десь 170. А колись лише в нашій череді по 70 паслося.
Біля сільського ставу ловить рибу 13-річний Олег Комасько.
— Ще не вловив жодної, одна ось така щука зірвалася, — показує розмір рибини з півметра. — В нас тут водяться окунь, карась, в"юн, линок. Як тепло, то й руками ловлю.
8 
35413
Коментарі
1