З усіх Голодоморних історій мене найбільше вразила розповідь нині покійної Ярини Мицик. Навесні 1933-го із ситого Ленінграда у село Вишнопіль на Черкащині приїхала до батьків її родичка Марина Проценко із сином Петрусем. Хлопцю було років 6 чи 7.

У голодному Вишнополі саме їли коржі-маторжаники. Колгоспникам видавали на день 200 грамів борошна. До нього додавали перетерте берестяне листя й пекли. Петрусь простягнув руку, щоб з'їсти бодай один. Рідний дід за це його страшенно побив. Від образи дитина забігла за 20 кілометрів у село Роги до двоюрідної баби Ганни Дорошенко.

Хлопця шукали по всьому Вишнополю. На другий чи третій день Марина пішла в Роги. Постукала до тітки. Та відчинила.

— Гріх на мені, Маринко. Я зарубала і з'їла твого синочка.

Стоять і дивляться одна одній в очі. Мати, яка щойно втратила єдиного сина, й убивця — яка до того нікому зла не робила. Тому й не вміла брехати.

Уся в сльозах Марина йде додому. Але скоро повертається, просить Ганну віддати кістки. Разом шукають місце, де вони закопані. Копирсаються в землі. Немає. Шукають ще і ще. Не думають ні про що, а просто виконують роботу, яку будь-що треба зробити. Убивця і мати. Сутеніє. Риють гарячково. Матері щастить — знаходить першу кістку. Та біла, бо обварена. Разом добувають ще кілька.

— Це все? — питає Марина.

— Все, — витискає із себе Ганна.

Мати мотає кістки в хустину. Йде мовчки, не прощається. Виходить за село і реве вголос. Цілує порубані й обварені кісточки. Вдома ховає сина під грушею.

Через кілька років, коли радянська влада наклала податки на фруктові дерева, грушу зрубали. Лише берест, із листя якого пекли маторжаники, так під сокиру й не попав.

×