18–22 лютого в Києві вшановували пам'ять Героїв Небесної сотні.
Три роки тому силовики на Майдані розстріляли 107 учасників акції протесту. За злочини ніхто з влади не покараний. Тривають суди щодо п'ятьох бійців спецпідрозділу "Беркут", яких звинувачують у вбивстві 48 майданівців. Посадили за ґрати одного тітушку.
У вівторок, 21 лютого, після полудня йде дрібний дощ. На майдані Незалежності лунає лемківська пісня "Плине кача". Під неї 2014-го ховали загиблих. По площі розставлені плакати з їхніми знімками у повний зріст. Від вітру полотна хитаються й надуваються.
— Вони захищали нас, відстояли свободу, — каже 67-річна Надія Гопкало. Приїхала з чоловіком із Борисполя Київської області. — І вони, і ми вірили, що все зміниться.
З українським прапором і камуфляжним рюкзаком майданом іде 28-річний Владислав Загородній. На прапорі напис — "Черкаси".
— Він у мене з часів Майдану, — каже Владислав. Приїхав з обласного центру в неділю, взяв тижневу відпустку. — Для мене Майдан став показником адекватності людей. Із друзів залишилось менше 10 відсотків. Решта або не підтримали Майдану, або позитивно висловлювались про нього лише за чаркою.
На жаль, більшість вимог влада не виконала. Ми маємо час від часу влаштовувати акції, щоб вона бачила: ми за нею стежимо.
Люди зупиняються перед плакатами, фотографують їх.
45-річна жінка виходить із підземного переходу з чотирма гвоздиками. Дві кладе на Майдані між фото, решту несе на вул. Інститутську. Там фото Героїв Небесної сотні розставлені на підвищенні із тротуарної плитки. Вздовж дороги запалені лампадки. Сивий чоловік ставить рівніше знімок, що похилився.
Вдивляється майже у кожне фото 23-річний Михайло Свиридюк. У нього рюкзак із синьо-жовтими лямками.
— Три роки тому ми під мостом зміцнювали барикади. Я залишився тут внизу, а мій товариш Денис піднявся вгору. Бачив, як біля нього поранили хлопця, — згадує Михайло. — Прийшов подякувати цим людям.
22 лютого пам'ять загиблих ушанували Маршем єдності.
— На Майдан приїхала наприкінці грудня 2013-го на один день, — каже 63-річна Ольга Жигомон із Чигирина на Черкащині. — Більше бути тут здоров'я не дозволило, — у жінки від хвилювання тремтять гвоздики у руках. — Наробила для хлопців бутербродів, привезла яблук зі свого саду.
У Чигирині на площі стояла чотири місяці. У районній раді засів "Беркут". Провокатори хотіли влаштувати сутичку, заманювали молодь. Директор школи казала на уроці дітям: "Ви ж не вздумайте піти до тих придурків". Майдан показав, що ворогів внутрішніх у нас більше, ніж зовнішніх.
— Найважче було забирати загиблих побратимів, — 43-річний Анатолій Пушкін до Києва приїхав із райцентру Ківерці на Волині. — Василя Мойсея та Едуарда Гриневича 20 лютого "зняв" снайпер. Уранці потискали руки один одному. В обід подзвонили їх забрати. Доки добиралися до тіл з Артемом Запотоцьким, його теж підстрелили. Зараз в інвалідному візку. Революція пробудила нашу свідомість.
— У ніч на 19 лютого жінки зробили найголовніше, — каже киянин 33-річний Володимир Олівець. — Пригадую слова Євгена Нищука ("голос Майдану", нині міністр культури. — ГПУ) зі сцени: "Жінки. Йдіть геть! Тут зараз відбувається страшне". Та жінки залишилися подавати бруківку. Мене вразили їхні очі. Й ми вистояли.
— Сразу хочу извиниться за русский язык. Когда жил в Крыму, не понимал всю ценность родного языка и то, какую цену придется заплатить за него, — 23-річний боєць батальйону "Айдар" із позивним "Мауглі" спілкується радо, але просить не фотографувати. Днями їде на передову. — Досі не можу звикнути дивитися в очі тим, хто пройшов Майдан: там холодна рішучість.
Я перший місяць стояв у Києві, потім повернувся у Крим. Молодь там правильна, українська. У радянському минулому залишилися тільки літні люди.
3 
35413
Коментарі