— Природжений плазувати не повинен літати. Я хотіла перехитрити долю, а марно, — сміється 30-річна Тетяна Петришин. 2001-го вона зі Львова переїхала жити до Києва. Два роки тому повернулася додому.
Відправити Тетяну на навчання до столиці було бажанням батька Олега Максимовича, 62 роки. Він із дружиною — вчителі.
— На татка не гніваюся. Він хотів, аби мені було краще, — каже Тетяна. — Я в батьків одна, пізня дитина. Школу закінчила із золотою медаллю. В 11-му класі мені найняли репетитора з правознавства, щоб стала юристом. Я не впиралася. Але думала в наш університет Франка вступати. Тоді зустрічалася з хлопцем, не хотіла їхати зі Львова. Тато не дав слова сказати. Вважав, що маю вчитися в найкращому закладі — університеті Шевченка. На вступні іспити мені всі заощадження віддали.
У Київський національний університет ім. Шевченка Тетяна не вступила. На державне місце претендувало 10 абітурієнтів. Їй запропонували навчатися за гроші.
— Порахувала, що за рік треба віддати батькову піврічну зарплату. А ще квартиру винаймати, щось їсти. Подала документи у правничий коледж. Там рік навчання коштував близько тисячі гривень. З однокурсницями з провінції винаймали двокімнатну квартиру. Нас жило шестеро. Кожна день на тиждень слідкувала за порядком.
У вихідні та на канікулах роздавала рекламні листівки на вулиці.
— Якось стою біля метро — йде мій однокурсник. Киянин, дуже подобався мені. Легенько кивнув, наче привітався, і швиденько пішов. Тоді хотілося померти. Та я не могла не працювати. У нас захворіла бабця. Мама звільнилася з роботи, аби її доглядати. Жили на батькову зарплату. Вдома була раз у рік — на більше грошей не вистачало. На третьому курсі приїхала, а старовинного бабусиного піаніно нема. Батьки продали.
2005-го Тетяна закінчила коледж із відзнакою. Вступила на третій курс Київського університету права на заочне відділення.
— Вирішила шукати роботу за спеціальністю. Але без досвіду ніхто не приймав, — зітхає. — На новоствореній фірмі знайшла посаду торгового агента — по магазинах пропонувати цукерки та печиво. Обіцяли кар'єрний ріст. Спочатку повірила. Власник фірми взяв юристом сина, студента-другокурсника. Зрозуміла, що мені там нічого не світить. Але робота не була надто важкою, платили непогано. Вистачало на житло, їжу, раз у місяць могла в кіно сходити.
В університеті навчалася три з половиною роки. Після закінчення працювала у відділі кадрів, помічником нотаріуса.
— Була за служницю. В обов'язки входило каву зварити, канапки зробити, папки поскладати. До документів ніхто не допускав. Якось їду в метро — і розумію, як усе ненавиджу. На вулиці мене бісили багаті водії на дорогих машинах. Поряд із ними почувалася неповноцінною. Дратували бідняки, бо в них бачила себе невдаху. Не могла дивитися на щасливі пари, мамочок із дитячими візками. Мені 28 років — ні чоловіка, ні діток. Згадала свою однокласницю, яка вже в перший клас дитину відправила. Того ж ранку написала заяву на звільнення. Два тижні відпрацювала — і спакувала валізи.
У Львові Тетяна влаштувалася на роботу вчителькою історії України та правознавства. Вийшла заміж за 30-річного Василя Петришина. Із ним зустрічалася в школі.
— Нарешті відчула себе людиною. Не розумію, навіщо було тулитися по чужих хатах, коли є своя трикімнатна квартира, — дивується. — Із чоловіком плануємо дитину. У Києві зустрічала людей, які за роботою та кар'єрою забували, що треба створити сім'ю. Дехто не міг собі дозволити це через злидні.
5 
35413
Коментарі