— Мене поранило 29 серпня 2014 року. Виходили з Іловайська через коридор у селі Червоносільському. Я їхав у кузові КрАЗу. Почали обстрілювати мінами. Потім лупили з усього: з "Фаготів" (протитанковий ракетний комплекс. — ГПУ), гранатометів, танків, БМП, — згадує доброволець батальйону "Донбас" 37-річний Олександр Сарабун на позивний "Вінниця". Він родом із Могилева-Подільського.
Після бою три дні був у полоні.
— Обстрілювали з обох боків. По нашій машині працював крупнокаліберний кулемет. Мені розірвало ногу від середини стегна до коліна. На полі бою медики нашого батальйону та лікарі Збройних сил перев'язували, кололи знеболювальне й бігли до інших. Росіяни в полоні дали мені тільки джгут і бинт. У самих нічого не було.
— Їх обіцяли за два тижні забрати на ротацію, — продовжує Олександр Сарабун. — Але більше половини не повернулися. Від Ульянівської десантної бригади, що мене тримала, живими залишилися 40 відсотків. Так вони казали. Не могли зрозуміти, як наші хлопці легковушками кидалися на важку техніку. Я на власні очі бачив, як хлопчина "Москвичем" врізався у танк. Підірвав його і сам загинув. Не знаю, хто це. Перші кілька годин росіяни кричали: "Мы же братья, вы — против своего народа". Над вухом стріляли. Але не били. За 2 години викричалися і заспокоїлися. Були ще сєпари. Намагалися нас допитувати, але російські десантники їх відігнали. Давали нашим пораненим воду, цигарки. Комусь антибіотики кололи. Мені — ні, мовляв, морда в мене бандерівська. За три дні нас виміняли. Я вже був непритомний.
У Дніпропетровську ампутували праву ногу. Спасти її шансів не було. Лишилося сантиметрів 20. У рані зібралося багато бруду. Навіть нирка почала відмовляти. Лікарі рятували мені життя. Два місяці пробув у лікарні та ще півроку вдома.
Чому повернулися на передову?
— Прагнення помсти. Або патріотизм. Не знаю. Одні поважали за це рішення, інші казали, що я — дурень. Підтримувала сестра, шурин. Мер квартиру дав. Помогли поїхати в Австрію. У нас поставили протез і навчили хоч якось ходити. Там показували, як підніматися сходами, на горбик вилазити, сходити. Пробув там 21 день. Вразило скрупульозне ставлення австріяків до роботи. Ми б із таким далеко пішли. Кожен вболіває душею і серцем.
Навесні подзвонив у батальйон. Спитав, чи візьмуть. Родичі знали: якщо вирішив, то не вдержать. Я подумав: може, хтось подивиться і совість прокинеться. Мовляв, інваліди воюють, а ми вдома сидимо. Коли стояли зимою на 31-му блокпосту (блокпост у Бахмутці на Луганщині, зайнятий бойовиками у січні 2015-го. Українських бійців 6 годин обстрілювали з танків. — ГПУ), боєць на позивний "Акбар" сказав: "Он іде "Вінниця". Йому гірше, ніж нам. Він зі своїм протезом лазить у касці, в броніку, з автоматом. І ні разу не жалівся, що йому болить. Нам має бути стидно". Вони тоді сиділи і скиглили, що все погано. А я ніс їм цигарки, як ведмідь, перевалюючись із ноги на ногу. Такі слова кращі за будь-який орден і медаль.
Як пристосувалися?
— Спочатку були дуже сильні фантомні болі. Ноги вже нема, а пече нестерпно. Зробили повторну операцію. На передовій складно ходити з протезом по болоту. У траві заплутується. Мусиш рухатися боком, як краб. Вже зв'язки на здоровій нозі рвав. Із машини стрибаєш на неї. В окоп — теж на неї. Старався не зважати на це.
Чим плануєте займатися далі?
— Тиждень тому повернувся додому. Хочу зустрітися з міністром оборони. Спитати, чи можуть таких інвалідів, як я, взяти в армію навчати мобілізованих. Тим більше зарплати в армії підняли. Пайки дають, одягом забезпечують. І броня нова, і каски. Наш батальйон вділи і взули "от а до я". Навіть тактичні окуляри давали.
В тилу почуваюся дикувато. У багатьох любов до України закінчується прапорцями, стрічками і вишиванками. А прийде повістка, і патріот перетворюється на інваліда, ледве не мертвого. Кричати п'яним у кабаку "Слава Україні" — невеликий подвиг. А треба крикнути зі зброєю в руках — дух патріотизму раптово пропадає.
5 
1
Коментарі
1