— Сьогодні ще одного хлопчину мають у труні привезти. Олександр Гарбуз із Хотинщини. Троє діток сиротами залишилися, — паперовою хустинкою витирає сльози 45-річна Марія Горнійчук на зупинці в селищі Кельменці Чернівецької області. — А цей Іуда Плотницький не покаїться. Місцеві збиралися спалити хату його батьків. Аби знали, що виродка виховали. Сама пішла б, — веде до центру населеного пункту.
Кельменці розташовані неподалік кордону з Молдовою, за 88 км від Чернівців. Тут народився один із лідерів самопроголошеної Луганської народної республіки Ігор Плотницький, 50 років. Його батьки — Веніамін та Ольга Плотницькі — 28 серпня виїхали з селища. Після загибелі на Донбасі 37-річного Ігоря Філіпчука з села Грушівка Кельменецького району місцеві погрожували спалити їхню хату.
— Батьки спочатку намагалися сина отямити. А він сказав: за день маю стільки, що ви за 10 років не заробите. Перестали переконувати — гроші і їм розум затьмарили, — Горнійчук очима показує на жінку середнього зросту з поштарською сумкою.
— Це Наталка, шість місяців тому 22-річного сина поховала. З Донбасу привезли.
48-річна Наталія Паламар у Кельменцях розносить пошту. Спілкуємося на її робочому місці в поштовому відділенні.
— Сашку в середині квітня призвали. Спочатку був під Щастям, потім у Луганську. Ніколи не скаржився, казав: мама, у мене все нормально. Їсти дають, одягають. Востаннє подзвонив, казав, що їде на зачистку в Донецьку область. Загинув 8 серпня. За чотири дні в морзі включився його телефон. Я передзвонила, якась жінка взяла трубку, сказала: забрати сина можна в Маріуполі. Приїхали на впізнання, а Саша — такий худенький. Напевно, 50 кілограмів. Комбат на похороні говорив, що їх здало начальство. Тоді 200 людей убили, — плаче. — Я нікого не проклинаю. От всі говорять, що Плотницького треба палити. Його тут немає, а батьки хіба винні?
По закінченні обідньої перерви Наталія підводиться, бере сумку з листами.
Дорогою зустрічаємо 58-річного Олександра Якімчука. Заходимо до райдержадміністрації. Це поряд зі школою-ліцеєм, де навчався Плотницький.
— Зараз у Кельменцях виконує обов'язки воєнком — він в одному класі з Плотницьким учився. Тепер по різні боки воюють, — зітхає. — Батьки Ігоря сусідствують із моїми. Його тато Вєня — кельменецький, мати — не з наших країв. Здається, з Росії, хоча говорила українською. Працювала бухгалтером у дорожньому відділенні, потім — у комунальному господарстві. Вєня ходив до церкви. У нього була бензопила — всі кельменчани зверталися до нього. Мав машину. Когось підвезти — будь ласка, нікому не відмовляв. Плотницькі тримали кролів, вирощували смородину. Планували тут жити — криничку збудували, хату підремонтували. Вєня приходив до мого батька, скаржився на сина: хіба я йому свій розум у голову покладу? Перестав до церкви ходити, бо стидно. Розповідав: Оля додзвонилася до них — невістка підняла трубку. Сказала: ви більше не дзвоніть, Ігоря нема. Для вас його скоро й не буде. І кинула слухавку.
До Кельменців Ігор Плотницький навідувався рідко. Востаннє його бачили в жовтні 2013 року — вітав батьків із золотим весіллям. Приїхав із донькою дружини.
— Він на Донбасі бізнесом займався — мав автозаправки, — з Якімчуком виходимо на вулицю. Показує, де будинок Плотницьких. — Вони виїхали вночі. "Жигулі", бензопилу, мопед — усе покидали.
Декілька років тому вони планували вибратися з Кельменців. Оголосили, що продають хату. Казали, Оля хворіє, треба змінити клімат. Куди збиралися — не говорили. Чув, їхню машину купили вже. У хату — переселенців з Донбасу пустили. Але світло чогось декілька днів не горить. Певно, ті вибралися, бо бояться народної помсти. Люди ж не розбиратимуться.
Йдемо розбитою дорогою. Її місцеві називають Бірчанський шлях. Переходимо через міст, праворуч стоїть каплиця Богородиці.
— Її батько Плотницького збудував, — каже 65-річна Валентина. — Веніамін непоганий чоловік був. Наче все в житті зробив. Хату поставив, дерево посадив, синів виростив. Молодший Михайло — нормальний. У Києві живе, бізнес має, оженився. Кажуть, наче Вєня з Олею до нього поїхали. А потім у Росію збиралися.
На подвір'ї Плотницьких, що на вул. Чернівецькій, стоять два будинки. Глиняний похилився. Там мешкала баба Плотницького 94-річна Ніна Павлівна. П'ять років живе в інтернаті для літніх, за 20 км від Кельменців. Другий будинок, із білої цегли, — батьківський. Поряд — наколоті дрова. Брама закрита на замок.
— Ви хочете хату купити? Учора чула по радіо, що її продають. Вони вже сюди не повернуться. Їм уночі по вікнах стукали, ображали, погрожували, — із сусідньої хати виходить 87-річна Зінаїда Бістріцька. — Нам Плотницьких дуже бракує. Вони хорошими сусідами були. Покійний чоловік із Вєньою товаришували. Вони вірили в Бога. Як паску посвятили чи воду — мені приносили. Сусіди картоплю копали — мій чоловік упав, його паралізувало. Плотницький йому їсти носив, масаж робив — безплатно. Ігор ріс хорошим парнєм, красавцем. Чула, в армії всі підписувалися на вірність Україні. А Ігор відмовився, бо давав присягу Радянському Союзу. Я тоді переживала, аби його не арештували. Ігор з першою дружиною сина нажили, але розбіглися. Той його хлопець уже дорослий, жонатий. Другу жінку Ігор узяв із дитиною. Якось Оля зайшла до мене, а їй сваха з Луганська дзвонить. Каже: "Игорь пришел с работы, поел, взял газетку и лег на диван. Посуду и пол не помыл". Оля змовчала. Їй хотілося сказати: а ви чого не помили? Доньку Ігор привозив у Кельменці. Вєня з нею по селищу гуляли.
У Кельменцях із Плотницьких залишився дядько Веніаміна 79-річний Олександр Павлович.
— Я Вєню ростив. Він непоганим чоловіком був, доки не одружився. Оля з мужика зробила пєтуха. То й далі все життя пєтушиним голосом співав, — розповідає. — Я з ними давно стосунки розірвав. Веніамін своїй матері — моїй сестрі — їсти не давав. Сусіди кусок хліба приносили. Чув, у сестри з невісткою стосунки не найкращі, але не вникав. Моя донька з чоловіком поїхали в Італію, я онуками займався. Тоді дивлюся — сестра голодує. Оформив її в будинок перестарілих, навідуюся, — тре спітніле чоло. — Ігор ріс маминим синком. Олин жорстокий характер успадкував. Наче й розумний був, у школі на відмінно вчився. Але відлюдькуватий — ні друзів, ні подруг, ні родичів не признавав. Коли в Кельменці приїжджав, гордився, що бізнесом займається. Гроші страшенно любить. У мене сина можуть на війну призвати. Він у танкових військах служив. Дожилися, — замовкає.
— Я вам правду скажу: перед утечею Вєня прийшов до мене. Каже: Саша, я їду. Не признався куди. Думаю, на Камчатку. Чув, їх кортеж вивозив, як міністрів.
4 джипи приїхали вночі до подвір'я Плотницьких у селищі Кельменці Чернівецької області 28 серпня. Веніамін та Ольга вийшли без сумок. Узяли документи і гроші. Техніку, бензопилу, машину й хату виставили на продаж. Собаку й кота забрали сусіди навпроти.
Бабу ніхто не провідував
94-річна Ніна Плотницька, рідна баба ватажка ЛНР Ігоря Плотницького, п'ять років мешкає в територіальному центрі соцобслуговування у селі Ленківці Кельменецького району на Буковині.
— У неї був конфлікт із сином та невісткою, — розповідає директор центру Геннадій Корній. — Ніхто, крім брата, до неї не навідувався. Ніна Павлівна постійно плаче. Нарікає, що болять ноги, погано чує. Каже, набридло жити. Брат розповів їй про онука. Не розуміє, що означає "сепаратист", "терорист", але знає, що це — щось погане.
Сусіди кажуть, Плотницька не сприймала невістки — не їла те, що Ольга готувала. Боялася, що отруїть її.
2 
1
Коментарі
4