Чоловік у білій кепці сидить із вудкою на поверхні Дніпра. Від стільця до берега метрів 20. Уздовж Січеславської набережної у Дніпрі — десяток рибалок. Указую на того, що на воді — як це йому вдається? Чоловік із коробкою черв'яків у руці пояснює, що річка міліє.
Дніпро місцеві називають "місто-набережна". Сюди у в першу чергу відправляють туристів. Удень тут багато рибалок, увечері — людно. Пропонують морозиво, каву, кульки, що світяться, літачки. Дві фірми змагаються, хто голосніше й оригінальніше запросить покататися на теплоході. На траві вздовж ніде сісти — все зайнято компаніями й закоханими.
Підходжу до студенток Владислави й Анни порадитися, куди сходити в Дніпрі.
— Набережная у нас красивая, — починає Владислава. — Була ще краща, доки кафе не набудували. Тепер сміття кругом. На вокзал краще не ходити — брудно, і люди різні ходять, п'яниці.
— Металлургический завод "Интерпайп" ещё нужно посмотреть, это достопримечательность Днепра. Туда водят экскурсии, — додає Анна. — Був трубопрокатний завод. Дуже димів. Усі на нього нарікали. Тепер італійці реконструкцію провели. Став екологічний.
На набережній є велика скляна зелена куля. Виконує бажання, за легендою. Тому дехто пише їх на постаменті. При черговій реконструкції зробили жолобки — щоб вкладати папірці з побажаннями. Перший "Шар желаний" установили 2005 року. Відтоді городяни його постійно розбивають.
— Предыдущий шар сломал мужчина из объединения "Русь". Объяснил поступок велением сверху, — згадує репер Євген Шевченко, 29 років. — Місто на кулю тратитися більше не хоче. Зате постійно ремонтує дороги,
бо на цьому можна багато відмивати. Насправді асфальт у горах Ісландії з їх сейсмічною активністю кращий, ніж у нас у центрі.
Сидимо з Євгеном на Катеринославському бульварі в центрі міста. Тут повно реперів, радикалів, неформалів. Працює фонтан, багато лавок, є літнє кафе.
— Здесь часто бывают драки, поскольку все друг друга знают не только в лицо, но и поимённо. Было одно из немногих мест, где милиция не гоняла за распитие алкоголя, — розповідає поет Герман Майєр, 19 років. Із ним домовилися тут зустрітися. Одягнений у сорочку із засуканими до ліктів рукавами. Говорить, що молоді поети Дніпра теж люблять це місце.
— Усі райони, окрім центру, перенаселені наркоманами. Батько працював у міліції. Розказував, що до 1998 року вона з цим боролася. Потім перестала. Зараз у місті кілька точок варки героїну, про які знаю.
Напроти дільниці 20 років була точка продажу героїну. Недавно дільницю звідти прибрали. Останнім часом їх у місті поменшало. Особливо — у неспокійних районах. Відділ боротьби з наркотиками ліквідували. Хіба що зняли з продажу в аптеках марганцівку. Бо вона потрібна під час варки героїну.
У місті повно катакомб, бомбосховищ, є тунелі під Монастирським островом. Раніше там влаштовували кислотні вписки, обнюхувалися наркотиками, помирали. Батько на початку 1990-х ловив там серійних убивць, ґвалтівників. Діставав мертвих безхатьків. А входи власноруч заварював.
Запитую, як ставиться до перейменування міста з Дніпропетровська на Дніпро.
— Гроші на таблички з новими назвами вулиць виділяють, а кругом старі висять. Зараз ідемо Комсомольською, якщо вірити їм, — усміхається. — Мені байдуже до цього. Є речі важливіші за назву міста. Я — хронічний гастритчик. Скільки себе пам'ятаю, періодично лягаю у стаціонар. Рік тому зламався гастроскоп. Тричі виділяли гроші на новий. Недавно ліг у лікарню — гастроскопа нема. Коли приходжу до лікаря, мене запитують, чи справді потребую обстеження. Бо довідку, що здоровий, за гроші можуть і так виписати.
Герман проводить до перехрестя. Показує, де розташований мій готель. Тут закінчується туристичний Дніпро. Стає моторошно. Марно шукаю зебру — доводиться перебігати вулицю в темряві навмання. Дорогою зустрічаю лише п'яну жінку коло генделика. Підтверджує, що йду правильно.
Дістатися кудись у Дніпрі найпростіше маршрутками і трамваями. Наступного дня молода жінка-водій в навушниках підтанцьовує за кермом, доки її трамвай стоїть на зупинці в центрі міста. Проїзд у ньому — 1,5 грн. Усміхнений кондуктор невисокого зросту дає квиток.
— Як його закомпостувати? — запитую.
— Не знаю, як. Чесно. Мабуть, що ніяк — нові компостери встановили, але вони не працюють, — чую у відповідь.
Дніпровська підземка має шість станцій. Кінцеві Вокзальна й Петровська зовні подібні до столичних. Проміжні оформлені бідніше — підлога вимощена плиткою, стіни оббиті металевими квадратами. Їх кольори відрізняються на станціях — зелений, синій, жовтий і червоний. На платформі працює швидкісний безпровідний інтернет. Не в години пік курсують три вагони з інтервалом до 20 хв.
Жителі сміються, що метро нікуди не веде. Бо збудоване від центру в бік, куди мало хто їздить. Лисуватий чоловік років 50 ділиться:
— Метро никак не достроят. Каждый раз деньги крадут. Все как бы на улучшение средства выделяют. А всё почему? Потому, что бандерлоги, хунта пришла ко власти.
Ходили слухи — сами строители не решаются на нём ездить. Тут Днепр рядом. Поставили перегородки, но в любой
момент может затопить. У нас вообще подземное метро строить нельзя, поскольку породы скалистые. Нужно как в Эмиратах — по верху. Но, как в Эмиратах, не получится. Потому что красть как-то нужно.
77 метрів заввишки має одна з семи веж єврейського центру "Менора" у Дніпрі. Він — найбільший у Європі. Подібний до семисвічника. Світиться вночі.
Половецькі воїни заплітали три коси
Найбільшу в Україні колекцію половецьких баб — 87, має Історичний музей Дніпра. Розташований на центральному просп. Яворницького. Частина баб стоїть біля музею. Належать до ХІ-ХІІІ ст.
— Баби можуть бути як жінками, так і чоловіками, — розповідає старший науковий співробітник музею 50-річна Людмила Іваннікова біля входу в музей. — "Баба" в перекладі — предок, дід. Щоб дізнатися, яка її стать, потрібно знати, куди дивитися.
— На груди?
— Правильно. Великими грудьми скульптори підкреслювали чоловічу силу. Простіше дивитися на голову, у чоловіків — шолом. А дивний капелюшок або зачіска — у жінок. Три коси — теж ознака половецького воїна. Жінки заплітали дві, чотири, 12 або 24.
У музеї є друга за розміром у Європі діорама "Битва за Дніпро". На величезному полотні зображене форсування Дніпра під час Другої світової війни.
— Завдовжки має 60 метрів, заввишки — 14, — продовжує Людмила Олексіївна. — Це перша діорама, полотна якої не зшивали. Поставили 10 станків — зіткали 840 квадратних метрів без шва. Працювали півроку. Полотно з льону важило тонну.
Малювали художники Микола Бут і Микола Овечкін два роки. Їздили до військкомату, Центрального державного архіву. Тому зображені лише реальні люди, подвиг яких доведено.
8 
35413
Коментарі