Роберто Баджо завжди здавався сумним героєм. Він був одним з тих геніїв футболу, заради яких Джанні Аньєллі не соромився тривожити великих італійських художників минулого, в його випадку Рафаеля. Мало хто міг похвалитися його вмінням поводитися з м'ячем, змушуючи суперників втрачати голову від безвиході. За двадцять років кар'єри він провів 643 матчі і забив 291 голів на клубному рівні, а також 56 матчів і 27 голів у збірній. Тобто, виходить, де б він не грав, він забивав в середньому один гол за два матчі.
Він один з небагатьох італійців, кого знає весь світ. Під час прогулянки вуличками Хіросіми не було жодної людини в цій зовсім не футбольній країні, яка би не висловила цілої гами емоцій від зустрічі з Баджо і, звичайно ж, було багато бажаючих сфотографуватися з ним.
Баджо виграв Золотий м'яч, два скудетто, Кубок УЄФА і Кубок Італії. І, тим не менш, в його очах читався смуток. А, може, це було щось інше. Можливо, це глибина, якої досягають тільки ті, хто багато разів падав і піднімався. Ті, хто знову і знову починав все спочатку. Напевно, фраза "починати спочатку" є ключовою в його рішеннях.
Здається дивним починати розмову з чемпіоном із спогадів про страждання, але, напевно, тільки так можна зрозуміти вираз його очей, а також його стиль гри. І те, і інше унікально.
- Коли ти закінчив кар'єру, то назвав цю подію звільненням. Чи не парадокс, враховуючи всі страждання, які ти витерпів заради футболу?
- Коли я говорив про звільнення, вішаючи бутси на цвях, я якраз і мав на увазі весь той фізичний біль, всі ті тортури, які переніс під час футбольної кар'єри. Тортури, які стали нестерпними в останні роки кар'єри. Коли я виступав за "Брешію", то ще два дні після матчу насилу міг ходити. Коли я повертався додому, насилу виходив з машини: спочатку виставляв одну ногу, потім спирався на дверцята, щоб вибратися назовні. А наступної неділі я знову грав. На уколах, звичайно, але грав.
- Значить, перестати грати в гру, якій ти присвятив найкращі роки, стало для тебе звільненням?
- Так, але тільки з фізичної точки зору. Хоча і в особистому плані, точніше в моральному плані, теж. Я віддав усе, що міг, і навіть більше. Це може здатися парадоксальним, але в той момент я відчував, що реалізував себе, відчував себе щасливим. Більшого я зробити просто не міг. Я був, дійсно, радий тому, чого досяг. І тепле ставлення публіки на "Сан-Сіро", де я завершував свій останній чемпіонат, і в Генуї, де я закінчував виступи за збірну, компенсувало мені мої страждання.
- Твої випробування почалися рано: у 1985 році в Ріміні, коли тобі було 18 років.
- Так, тоді відбувся мій дебют у футболі. Я міг би зловити зірку, адже мене вже тоді називали феноменом, але реальність швидко повернула мене на землю. У прямому сенсі: я опинився на землі, бо зазнав серйозну травму: меніск і хрестоподібні зв'язки. Лікарі дивилися на мою ногу, крутили головою і говорили, що я навряд чи зможу повернутися у футбол.
- Така ситуація неодноразово повторювалася, чи не так? Однак ти завжди виходив переможцем.
- Я пережив шість операцій на коліні: чотири на правому і дві на лівому. У ті роки операції на меніску вважалися чимось незвичайним, а зараз стали практично рутинними. Мої операції були дуже складними, дуже інвазивними. Але я ніколи не переставав боротися, щоб подолати всі труднощі.
- Найскладнішу операцію тобі зробили у Франції.
- Фактично мені просвердлили велику гомілкову кістку, щоб зафіксувати розірване сухожилля. І я не міг приймати знеболюючі, тому що у мене алергія. Мені наклали 220 швів. Було неймовірно боляче! Я говорив мамі, щоб вона мене вбила, якщо любить. Я перебував у стані відчаю через фізичні страждання і через те, що бачив, як із рук вислизає мрія всього мого життя, до якої я вже встиг доторкнутися. За два тижні я втратив дванадцять кілограмів. Я нічого не їв і постійно плакав.
- Чи думав ти про те, щоб все кинути?
- Я б збрехав, якби сказав, що ні. Були дуже важкі моменти, дуже важкі. Але кожен раз я знаходив у собі сили продовжувати боротися. Говорив собі, що потрібно йти до кінця. Так я кидав виклик самому собі. Хотів довести, що у мене є характер і що сили у мене більше, ніж невезіння. І що, якщо є мрія, то ніяке коліно не завадить втілити її в життя.
- Футбол повинен був бути серйозним стимулом для тебе, щоб зуміти впоратися з такими труднощами.
- Футбол завжди був моєю пристрастю. Я навіть в туалет ходив з м'ячем, щоб там пограти. Хочу розповісти про мою дитячу мрію, яка мене постійно переслідувала. Я уявляв, як граю у фіналі чемпіонату проти Бразилії. Так що я належу до тієї щасливої частини людства, якій вдалося реалізувати свою мрію. Я багато вистраждав, я стискав зуби, я плакав і я боявся. Але мій день прийшов.
- Саме в ті роки ти познайомився зі своєю релігією, з буддизмом?
- Скажу відразу, що було нелегко. У ті роки все було інакше. Я походив з католицької родини. Я переїхав у Флоренцію і переживав важкий період. Я не грав і дуже сумував. Мій друг, який давно практикував буддизм, запросив мене на їхнє зібрання. Я поставився скептично, але погодився походити. І вже через три дні я зрозумів, що це мій шлях. Я зрозумів, що, коли все погано, ми часто звинувачуємо у тому інших, а себе вважаємо жертвами. Я зрозумів, що я помилявся, коли так робив. Не має сенсу шукати виправдання, якщо тобі щось не вдається. Так тільки втрачається час. А доля завжди в твоїх руках.
- Що для тебе означає природа?
- Це радість. Я живу в єднанні з природою. На природі я почуваюся краще. Я люблю бути один, а немає кращого місця для самотності, ніж ліс або берег струмка. Майже зникають звуки - і ти наодинці зі світом. Я проводжу так багато часу. Роздумую про труднощі, з якими стикався, і про вчинені помилки.
- Про які саме помилки?
- Про пенальті, який я пробив вище воріт.
- Про це ми ще поговоримо. А ти, однак, буддист, який багато з ким сварився. Кажуть, твій характер заважав знаходити спільну мову з тренерами.
- Це не так. З колегами-футболістами у мене завжди була міцний зв'язок. Я завжди запитував у них, як я грав і як я поводився. Я завжди вважав, що у футболі важливі футболісти. Звичайно, тренер може допомогти гравцеві розкрити найкращі якості, але все одно визначальними опиняються ті, хто парирує удар, хто віддає передачу, хто б'є по воротах. Футбол - це футболісти.
- А з тренерами у тебе якраз не складалося...
- Не заперечую, що були труднощі. У мене завжди були чудові стосунки з уболівальниками. І в ті часи таке не всім подобалося. Тоді достатньо було одніє негативної історії, щоб зіпсувати репутацію футболіста. Зараз все більш відкрито. І можна захищатися. Я був одним з тих, кому не подобалося прикидатися кимось або багато говорити. І це була не зарозумілість, а скромність. Я ніколи не намагався бути в центрі уваги. Ще й тому, що інші завжди ставили мене туди незалежно від мого бажання...
- Ти не зрадів, коли Саккі замінив тебе після вилучення Пальюки у матчі проти Норвегії на Кубку світу 1994 року ...
- А ви б зраділи? Хто любить футбол - хоче грати, а не дивитися. Потрібно починати хвилюватися, якщо хтось йде з поля з радістю. Це як у дворовому футболі, коли ніхто і ніколи не хоче йти з поля. Проте мушу зізнатися, що я багато думав і прийшов до висновку, що Саккі вчинив правильно з погляду тактики. На рівні емоцій подібне здавалося мені неймовірним. Але у нас є ще й розум, а не тільки почуття.
- Найкращий момент у твоїй футбольній кар'єрі?
- Не можу сказати. Можливо, його не було. Травми навчили мене тому, що кожен щасливий момент може закінчитися поверненням на самий початок. Це допомогло мені почати думати, що кожен наступний день кращий за попередній.
- Це стосується і Кубка світу 1994 року?
- Навіть більшою мірою. Уяви, яка це була неймовірна історія. Збулася моя дитяча мрія. Я на чемпіонаті світу, з кожним матчем ми просуваємося далі. З другого матчу я почав регулярно забивати. Кожен раз, коли я святкував забитий гол, я думав про те, що діється в будинках італійців. А потім сталася серія пенальті, і я зробив помилку. Мені здавалося, що я вмираю. Я тоді теж подумав про реакцію співвітчизників. Було важко. Дотепер я не змирився. Я відправив на трибуни хепі-енд моєї мрії, яка в той момент збігалася з мрією всіх італійців. Мені досі дуже шкода.
- Яка збірна Італії була найсильнішою з тих, в яких ти виступав?
- Я грав на трьох мундіалях. Всі три команди були, дійсно, сильними. І кожного разу ми програвали по пенальті. У 1990-му в нас була велика команда, ми виграли шість матчів і лише раз зіграли внічию, але цього вистачило, щоб відправити нас на третє місце. Потрібне ще й везіння. У нас його не було.
- Якби в 1998 році той чудовий удар влучив у ворота, а не пролетів повз ...
- Зараз ми б говорили про інший чемпіонат. Ми могли виграти той чемпіонат.
- До речі, а який гол ти вважаєш найкращим?
- Ну... Напевно, той, який я забив за "Брешію" у ворота "Аталанти", красиво перекинувши воротаря. Так, напевно, цей. Чи, може, той, який я забив у Римі, коли грав у "Брешії". Все залежить від моменту вибору...
- Я, напевно, здамся банальним, але для мене найкрасивішим був гол, який ти забив за збірну у ворота Чехословаччини. Я тоді був на стадіоні з дружиною на сьомому місяці вагітності і тепер постійно запитую у доньки, чи бачила вона той гол...
І ще той, який ти забив "Наполі", виступаючи за "Фіорентину". Але я тобі довіряю, тому перегляну і ті голи, що ти назвав. Ти часто згадуєш саме "Брешію". І тренер, про якого ти завжди говорив добре. Це Карлетто Маццоне...
- Можу тільки подякувати йому. Він вірив у мене і дав мені можливість прожити додаткові чотири роки у футболі, чудесні роки, наповнені змістом. Він щирий і чесний чоловік у світі, де часто дорогу наверх пробивають всякі підлабузники, жополизи і пристосуванці.
- Тобі довелося отримати чимало ударів по ногах, але потрібно також розуміти, що для нещасних захисників не було іншого способу тебе зупинити...
- Я звик до ударів. Коли я намагався захищатися, то отримував ще більше. Коли намагався вдарити у відповідь, то мені було болючіше. Мені страшенно діставалося, а арбітри, яких тоді було троє, а не шість як зараз, не завжди помічали фоли. Перш, ніж отримати попередження, захисники могли двічі врізати мені по ногах. Тоді не було стільки камер як зараз, що навіть по губах можна все прочитати. Найбільш завзятих захисників я знаходив навіть у себе вдома під ліжком, адже тренери наказували їм слідувати за мною всюди (сміється). Однак якщо я почував себе добре, їм не вдавалося мене зупинити навіть з кулеметом. А коли я відчував себе погано, то і зусиль трирічної дитини було достатньо.
- Що для тебе означає перемога?
- У спорті це досягнення мети. Це результат праці, а не тільки таланту. У житті - особиста самореалізація, радість від того, що ти робиш.
- А меланхолія?
- Це моя сутність. Я завжди хотів приносити людям радість. Якщо це не вдавалося, мені ставало сумно. І коли я не грав, мені теж ставало сумно. Мене надихало служіння іншим. І я відчував всю відповідальність.
- Що ти думаєш про Балотеллі?
- Я б хотів поговорити з ним. Якщо це не останній шанс для нього, то точно передостанній. Якщо зараз не станеться прорив, далі буде проблематично. Я вважаю його одним з найсильніших футболістів у світі. Створюється враження, що він намагається здаватися тим, ким не є.
- До якої команди з тих семи, в яких ти виступав, у тебе залишилася найбільша прихильність?
- До всіх, чесно. Я вболіваю за всі клуби, в яких грав. Хоча моєю улюбленою командою залишається "Бока Хуніорс".
- Але ж у "Ювентус" ти не дуже прагнув переходити ...
- Я не мав нічого проти "б´янконері". Просто я хотів залишитися у Флоренції. Клуб тоді не дуже добре вчинив. Мене продали, заздалегідь не сказавши ні слова. Я говорив уболівальникам, що нікуди не йду, а потім виявилося, що клуб продав мене, навіть не попередивши. Так тоді робили. Потім всю провину звалювали на футболістів, які нібито рвалися піти заради грошей. Все брехня, принаймні, у моєму випадку. Я хотів залишитися, щоб віддячити флорентійській публіці. Перші два роки я зовсім не грав. Але мене чекали і любили. Як можна таке забути? Таке повторилося тільки в "Болоньї" у 1997 році. Мене продали в "Інтер" в середині чемпіонату, в січні. Але ж вболівальники придбали абонементи, знаючи, що я буду виступати в команді, тому я відмовився від трансферу і від грошей, щоб завершити сезон на "Ренато Далл'Ара".
- Твої спогади про Боргоново.
- Ми виросли разом в "Фіорентині". Ми забили 32 голи на двох. Разом отримали запрошення до збірної. Він був відмінним гравцем і гарною людиною.
- Є гравець, який, як тобі здавалося, мав стати зіркою, але він так і не зміг реалізувати свій потенціал?
- Дайте подумати. Я згадую Бонфанте, з яким виступав у молодіжній команді "Віченци". У тому складі було багато класних гравців. Або Бакіні, у якого було багато переваг: швидкість, сила, витривалість. Багато з тих хлопців, з якими я грав, загубилися по дорозі. То були важкі роки і не багато змогли утриматися від різних спокус, наприклад, наркотиків.
- Чи можна дружити у футболі?
- Це слово для мене багато значить. Це не просто спільний похід в ресторан з дружинами. Це означає бути поруч, коли більше нікого немає. Спиратися на когось, коли всі інші тебе кинули. Якраз сьогодні я був в Турині, щоб провідати одну людину в комі. Його родичі сказали, що він завжди дуже за мене вболівав і сподіваються, що така зустріч зі мною може чимось йому допомогти. Я розповідаю цю історію, щоб пояснити: можна дружити і з тими, кого особисто не знаєш. Досить вміти віддавати, щоб отримувати.
- Що тобі не подобається в сучасному футболі?
- Не знаю, чи вистачить в газеті сторінок, щоб описати... Багато потрібно розповісти. Я вважаю, що футбол в руках у футболістів, а точніше у них в ногах. Я бачу, що зараз в командах багато футболістів, які приходять, йдуть, повертаються. Я не встигаю за ними встежити. Думаю, саме через це стає все важче відчувати якісь почуття до клубів та їх гравців.
- Чому ти покинув посаду у Федерації?
- Занадто багато бюрократії. Не відбувається ніяких змін. Всі бояться, що будь-яке порушення рівноваги призведе до того, що впаде вся система влади, яка складалася десятиліттями. Я хотів щось зробити для молодіжного футболу. Щороку з'являються таланти. Але немає системи, немає структури. Є тільки даремна трата можливостей і грошей. Мені доводилося протистояти людям, які нічого не розуміють у футболі.
- Кого ти вважаєш найбільш талановитим гравцем Італії сучасності?
- У мене немає сумнівів: Берарді. Він мені дуже подобається.
- А в світовому масштабі кого б ти назвав своїм спадкоємцем?
- Моїми спадкоємцями є мої сини. Якщо ж ти мене запитаєш, кого я вважаю найкращим футболістом ... Мессі - найкращий у світі. Коли він вирішує забити гол, він забиває. Мені б хотілося грати з ним. Точніше, мені б хотілося грати в сучасному футболі. З новими правилами і всюдисущим проникненням телебачення, я б точно отримував менше ударів по ногах, і в мене було б менше травм.
- Хто виграє скудетто?
- Слухай, я розумію, що після такого старту чемпіонату мої слова можуть прозвучати дивно, але я впевнений, що "Ювентус" сильніший за всіх.
- Які цінності ти б хотів передати синам?
- Скромність. Якщо ти скромний, то ніколи не боїшся вчитися. У житті мені багато разів доводилося починати з нуля. Все своє життя я наче весь час грав у рулетку. Я прибував в пункт призначення, але через аварію на фініші мені доводилося починати спочатку. Однак якщо ти скромний, то у тебе не виникає проблем з тим, щоб впоратися з новим викликом. Зарозумілі бояться майбутнього. Скромні його чекають. Якщо ти хочеш чогось досягти в житті, потрібно бути скромним.
- Що означає футбол для дитини?
- Мрія. Я мріяв вранці, в обід і ввечері. І з м'ячем у ногах я навчився страждати, падати і підніматися. Я навчився жити. Напевно, тому мені і вдалося реалізувати свою дитячу мрію.
8 
4166
Коментарі
1