– Перестань мене називати Віктором Євгеновичем. Кажи просто Віктор. Не хочу, щоб люди думали, що я зазнався, – каже екс-гравець київського "Динамо" 42-річний Віктор Леоненко.
Розмовляємо в трикімнатній квартирі екс-футболіста на першому поверсі багатоповерхівки, що на бульварі Лесі Українки.
А ти думав, я в хоромах живу? – сміється.
Віктор одягнутий у синій спортивний костюм з емблемою київського "Динамо". Дружина Олена порається на кухні. Запрошує у кімнату з великим телевізором. Бере на руки чорного кота Аватара. В кутку на дивані сидить ще один кіт.
– На стадіони я не ходжу. Футбол дивлюся вдома перед телевізором. Беру ручку, записую скрупульозно всі цікаві моменти. Аналізую гру краще, ніж деякі тренери. Бо вони не записують і все забувають. Дружина знає, що я люблю дивитися футбол на самоті, щоб ніхто не заважав. Тому й на стадіон не йду. Там хтось сяде вище тебе й почне коментувати, ніби найбільший спец у футболі. А я можу не стриматися й пару разів по шапці заліпити, – сміється.
– На футбольне поле я прийшов у черевиках, – згадує. – Друзі по школі до дитячого тренера Віктора Княжева у рідній Тюмені привели. Тренеру моя швидкість сподобалася. А як не бути швидким? Я у 15 років мав метр тридцять росту. Був шустрим дуже. Тому на першому тренуванні тренер сказав виходити на поле. Я й вийшов у черевиках.
За Союзу відомих футболістів-сибіряків, здається, було лише двоє: Віктор Раздаєв з "Кузбасу" і Віктор Леоненко з тюменського "Геолога". Сибірська погода заважала?
– Мені нічого не заважало. Я дуже спортивний був. У 6 років вже на ковзанах літав. А зараз і на місяці футболіста вивчити можна. Поля з підігрівом, усі умови. Виходь і грай.
Кажуть, ти ледь не в школі познайомився зі своєю дружиною.
- Лєна жила в 5 хвилинах ходьби від мого будинку. Якось ішов із товаришем. Треба була викрутка. Бачимо, дівчата на балконі. Попросили, вони й скинули. А як віддати? Мусили підніматися. Лєна мені відразу сподобалася. Вирішив, що одружуся. Тоді мені було 17 років, а їй 15. Тепер в Україні мене записали українцем, а її росіянкою. Хоча вона родом із Красилова Хмельницької області. Її батьки в Тюмень на заробітки приїхали. А я корінний сибіряк.
Українською все розумієш?
– Без проблем. Але читаю гірше Азарова. Не смійся, справді. Тому ганьбитися на телебаченні не хочу. Говорю російською.
Ким були твої батьки?
- Тато – таксист, мама – маляр. Батько – добряк, мати – сувора. Тата вже, на жаль, немає. Мама й досі в Тюмені живе. Не хоче до мене переїжджати. Є ще старший брат. Він у школі важив 113 кілограмів. Батьки йому курити дозволяли, щоб вагу скинув. Зараз має 4 дітей.
Брат у футболі був не помічник?
- Чому? Я ж грав у компаніях старших хлопців. Вже як прийшов до "Геолога" якось мене ледь не набив воротар Прохоров. Він удвічі старший за мене був. А мені що? Я ж не любив просто забити м'яч. Для мене треба було це зробити красиво. Я йому пару знущальних м'ячиків поклав. А Прохоров не просто досвідчений футболіст. Це був старожил. І тут пацан якийсь знущається. Він збісився, кинувся. Тоді мене врятував футболіст.... от забув його прізвище. Ми його Акулою називали. А якби побив, то братові друзі – були такі брати Полякови – йому за мене табло розфарбували б швидко.
Гроші у футбольній команді зразу стали платити?
- Та де там! У 1987 році мав 17 років і був радий, що взагалі в "Геолог" узяли. Грав за безплатно. Старші мужики по червонцю мені скидалися. У команді було 12 москвичів. Той же Женька Сидоров за "Спартак" свого часу грав. Я йому буквально в рот заглядав. Спершу на тренування м'ячі носив, поки не з'явилися молодші за мене. Потім ставку дали – 220 рублів плюс преміальні. Якось приніс додому 800 рублів зарплати. Мама від здивування довго до себе не могла прийти. Як це так? Вона у Радянському Союзі робить маляром, цілий день у фарбі, а її менший син приносить додому учетверо більшу суму, ніж вона. Додатково нам у Тюмені продавали по державній ціні (молоді і не знають що це таке) дублянки, хутрові шапки. Купуєш дублянку умовно за 300 рублів, а втюхати можна було за тисячу. Причому бариги відривали з руками.
Чому "Геолог" не пробився до вищої союзної ліги?
- Нас у чергу поставили. Не пускали у вишку. Я двічі ставав другим бомбардиром у першій лізі.
У вищу лігу тебе кликали?
- Ти мене у краску вводиш, їй Богу. Звісно. Запрошували ледь не у всі команди вищої. Звав волгоградський "Ротор", ЦСКА. Анатолій Заяєв із "Таврії" двокімнатну квартиру обіцяв. Потім міністр внутрішніх справ покійний Борис Пуго, ну той, що ГКЧП творив, видав наказ і мене "забрали служити в армію". Тобто перевели у московське "Динамо". Фактично, силою забрали. Потім мене питали, чому раніше з Тюмені не поїхав? Казав, що місцеві бандити не відпускали, – сміється.
І ти в першій грі у вищій лізі забив чотири м'ячі?
- Так московському "Локомотиву" покер поклав. Моя жінка на стадіоні тоді вперше була. Уявляєш, після Тюмені Москва і такий дебют. Лєна прямо на трибуні розплакалася.
Тренером московського "Динамо" тоді був Валерій Газзаєв?
- Дуже порядний чоловік і тренер першокласний. Справжній футбольний стратег і аналітик. Єдиний на пострадянському просторі висококласний шукач талантів. І мужик. Якось грали зі "Спартаком" у Лужниках. Перший тайм нічия – 1:1. У другому "Спартак" нам чотири голи забив і виграв 5:1. Все що били – влітало. А в нас, як ми не билися, – нічого. Газзаєв устав і пішов. Не знаю чи плакав наодинці. Але ганьби терпіти не міг. Як я перебрався до Києва, московське "Динамо" програло німецькому "Айнтрахту", здається, 0:6. Газзаєв написав заяву про відставку й пішов. Не сидів і не чекав поки його попросять. Не те, що деякі.
Тим не менше, ти від нього втік...
- Що значить утік? Ти, може, й знаєш, чим було київське "Динамо" за часів Союзу. А молодь починає забувати. Це була вершина, це був пік, вище якого не стрибнеш. Туди запрошували лише раз у житті. Для мене це було щастям.
Але ж у 1992 році всі українські футболісти тікали в Росію. Один ти вирішив зробити навпаки.
- Я не за грішми гнався. Хоча в Києві мені дали "мерседес-190" і трикімнатну квартиру відразу. Розумієш, тут колись грали мої кумири. Безсонов, Баль, Блохін, Буряк, Дем'яненко. Той же Безсонов міг зіграти на будь-якій позиції. Я не думаю, що це Лобановський придумав універсалізм гравців. Просто він бачив, що у нього під рукою є такий гравець, що може зіграти будь-де: в захисті, півзахисті чи нападі. От і використовував його. І всюди Безсонов був корисним. Мені подобався київський стадіон, київські футболки, словом усе, що було пов'язано з місцевим "Динамо". Тому я плюнув на все і був у Києві.
Росія погрожувала тобі пожиттєвою дискваліфікацією.
- Було діло. Але я твердо вирішив до Москви не повертатися. І не повернувся. Потім пристрасті вляглися і я став тричі поспіль кращим футболістом України.
Теперішні футболісти можуть так учинити?
- Та ти що! Коли в мої часи переходили в інші команди, то на новому місці демонстрували свої футбольні вміння. Ось такий у мене удар, ось така швидкість й обводка. А теперішні дивляться, яка в тебе машина і скільки ти отримуєш. Хіба вони на таке здатні? Он Бетао з київського "Динамо" після поразки від "Шахтаря" 1:4 іде з поля і сміється. Я цього не розумію, хоч убий. Та я ніч не спав би. Людям було б соромно в очі подивитися.
Віктору дзвонять на мобільний телефон. – Я ж казав куди їхати, – пояснює. – Підходь до домофону й натискай три букви "в".
– Воду привозять хлопці з якогось джерела. Скільки живу, такої смачної води ще не пив. Аж солодка, їй Богу.
В історії київського "Динамо" тих часів була гра, яку досі згадують і переглядають. Європейський футбольний союз назвав її в числі 50-ти кращих за всю історію Ліги чемпіонів.
- Зрозуміло. Гра зі "Спартаком" у Києві у вересні 1994 року – моя вершина, вище якої бути не може. Це так журналісти сказали. Якщо чесно, то "Спартак" мав тоді перемагати. Але нам пощастило. Я так вважаю. Хоча ми старалися ради 90 тисяч глядачів. Після першого тайму "Динамо" горіло 0:2. Не забили пенальті. У другому я забив двічі і зрівняв, а потім Ребров забив переможний. Що тоді творилося на трибунах... Ігор Циганик ( ведучий телепрограми "Про футбол") зізнався мені, що плакав після цієї гри. Російський журналіст Олександр Шмурнов ледь із дружиною не розвівся. Вона мала необережність сказати в перерві, що їй шкода київського "Динамо". А уяви, що було, коли "Динамо" виграло? Зараз вибори, то ми з командою ветеранів щотижня їздимо Україною. Ти не уявляєш, скільки людей пам'ятає ту гру... Підходять, згадують, руку тиснуть.
А яку гру ти вважаєш найкращою в "Динамо"?
- Ту, про яку багато хто забув. Матч з віденським "Рапідом" восени 1992 року. У Києві ми в них виграли 1:0. У Відні програвали 0:3 після перших 30 хвилин. Зовсім так, як недавно "Динамо" програвало в Парижі. Щоб вийти до наступного кола, нам треба було забити двічі. Я забив ці два голи. Другий – за три хвилини до кінця. А нинішнє "Динамо" програло безвольно.
До приходу Лобановського, "Динамо" лише епізодично перемагало в Європі. Потім прийшов Валерій Васильович і кияни почали громити всіх. В тому числі і "Барселону"...
- Знаю, що ти хочеш сказати. Лобановський не дав мені жодного шансу. Жодного. Ні разу не випустив навіть на заміну.
Він це якось пояснював?
- Ні. Не випускав і все. Грали Шевченко й Ребров. Мало того, Лобановський ще й кликуху оцю погану на мене придумав: "Віктор Євгенович". Досі не знаю, чи так знущався, чи поважав. Уяви, щоб він Блохіна, коли той був ще гравцем, називав "Олег Володимирович".
Чому з приходом Лобановського "Динамо" зразу заграло. А при Йожефові Сабо програвали, кому хотіли?
- Тому що у Лобановського був авторитет. Це була жива легенда. Його футболісти поважали. А Сабо особисто я не поважав. Як мені було тренуватися під керівництвом тренера, якого не поважаєш? Плюс у Лобновського була передова тактика, схема гри. А навантаження які! При цьому гравці не бурчали, а вірили, що так треба й виконували. Коли Валерій Васильович виходив із бази і йшов на тренування, Боже збав, щоб хтось вийшов після нього. Всі боялися. Тільки я тренерів ніколи не боявся. Може, тому Лобановський мене й не ставив на гру.
Ти досі ображаєшся?
- Та ну, перестань. У мене прекрасні стосунки з дружиною Лобановського, з його донькою. До речі, я єдиний із гравців команди був у нього вдома. Якось Лобановський захворів грипом і не поїхав на збори в Ізраїль. Я теж захворів. Увечері подзвонив Григорій Суркіс і сказав, що Валерій Васильович запрошує в гості. Посиділи, поговорили, шмарклями обмінялися. Там і познайомився з його ріднею.
Сидіти на лавці ти довго не зміг...
- Більше року сидів. Лобановський не випускав на поле, Суркіс не відпускав за кордон, хоч пропозиції були. Чого не пускав? Його треба питати. Міг опинитися в донецькому "Шахтарі". Якби так зробив, міг би стати кращим бомбардиром. Але це було б не по моїм принципам. Мене ж у Києві любили.
Ти знайомий з Рінатом Ахметовим?
- Ні. Хоча мені було б цікаво з ним познайомитися. І поговорити знайшлося б про що.
Чим зараз займається екс-футболіст Віктор Леоненко?
- Я є капітаном однієї з команд ветеранів київського "Динамо". Пишу книгу. Ну, пишу не сам, а з журналістом. Скоро вийде, буде що тобі почитати, – сміється.
3 
4166
Коментарі
15