Я жодного разу не бачив, щоб у нас не брали когось на роботу або звільняли з неї за сексуальну орієнтацію. Навпаки, я бачив як на цій підставі БРАЛИ на роботу! Але це все одно не привід не ухвалювати відповідні поправки. Я взагалі проти дискримінацій за будь-якими ознаками. Крім мовних. Бо краще україномовний ґей, ніж російськомовний π-дарас.
Відчуваю необхідність трохи ширше, конкретніше й менш провокативно викласти цю думку.
Українське суспільство не треба вчити толерантності. Українці від природи є одним із найтолерантніших народів Європи, а може й цілого світу.
Практично нема у нас побутової чи інституціалізованої ксенофобії або ж усенародної ненависті до представників будь-яких національностей чи рас. Якщо казати конкретно про сексменшини, то й їх ніхто не утискає, в тому числі й на побутовому рівні.
Так, в народі існує певне нерозуміння таких екстравагантних практик, а часом і несхвалення. Але щоб це перетворилося на утиски - такого нема. За винятком коли це хтось штучно використовує з політичною метою з того чи іншого боку, але це не властиво суспільству загалом. Можу, якщо треба, обґрунтувати це на прикладах і в порівнянні.
Більшості байдуже, чим ви в себе за тином займаєтесь, якщо при цьому не створюєте проблем іншим.
Але у цієї української толерантності є й зворотній бік: її часом забагато.
Забагато настільки, що створило чимало проблем українцям у минулому й у сьогоденні. Часом це мало для України трагічні й навіть фатальні наслідки.
Толерантність є гарною штукою тоді, коли дозволяє "безпечні" відхилення від загальних "норм". До таких, зокрема, відносяться й статеві девіації. Натомість толерантність до справжніх загроз - неприпустима. Зокрема, толерантність до злочинців, терористів, ворогів, агресорів, а також до їхніх діянь й наслідків цих діянь - то є шкідлива толерантність.
Вороги й злочинці часто користувалися природньою толерантністю українців, продовжують це робити досі, зокрема, вкидуючи відповідні посили й ідеї в наше суспільство.
Наприклад:
- Какая разница на каком языке?!
Виголошується здебільшого нервово й істерично, з претензією та наїздом. Цей посил зазвичай апелює до природної толерантності тих, хто і справді може вільно спілкуватися різними мовами. Проте справжня суть меседжу така: "Не парьте мне мозг своим украинским и переходите на мой русский!"
Той, хто це виголошує, насправді розуміє, хоча б підсвідомо, в чому різниця, й саме тому не збирається поступатися своєю російською, маскуючи власну принциповість цим "посланням толерантності".
- Россия наш сосед, от которого нам никуда не деться. Поэтому надо с ней дружить и не провоцировать ее своими резкими действиями (украинизацией, евроинтеграцией, скаканием на Майдане), - і тому подібне.
Ця конструкція останнім часом є одним із основних лейтмотивів усіх екс-регіоналів та інших проросійських агентів впливу в Україні. Позиціонується як посил із серії "Мы за мир". Теж дуже "толерантний" на перший погляд. Насправді ж сенс такий: "Делайте то, что хочет от вас Россия и не делайте то, чего она не хочет. А если будете делать не то, будет вам война и прочие неприятности. А вы еще и будете сами виноваты".
- Не можна заарештовувати злочинців за злочини, якщо вони є або проголошують себе патріотами, допомагали армії, не здали Дніпропетровськ тощо!
Це дуже цікавий меседж. І теж дуже "толерантний". Ми ладні багато кому багато що пробачити. Варто дати нам лише привід, реальний, роздмуханий чи навіть уявний.
Не дивно, що після революції українці ще нікого з колишніх злочинців не повісили, хоча кількох однозначно треба було б. І я тут навіть не про нашу досі корумповану правоохоронну систему кажу, а про простих українців. Вони ж теж нікого не повісили й не лінчували. Лише кількох у смітник символічно кинули. Бо дуже толерантні. А злочинці відчувають безкарніть і нахабніють.
Або ж подивіться - ми понад 20 років як стали незалежними, а пам'ятники Леніну лише зараз почали масово валити й декомунізацію проводити. Пам'ятники людині, яка, по суті, зруйнувала молоду українську державу початку 20-го століття, запроторивши наш народ назад у неоколоніальне московсько-совєтське ярмо ще на додаткові 70 років. Що це як не надмірна українська толерантість?
"Ну а шо, кому ці монументи заважають? Це ж наша історія! Не ми ставили, не нам знімати…"
З усіх численних російських злодіянь проти України один лише Голодомор чого вартує. Від штучного голоду загинули мільйони (!!) українців. Це геноцид, гірший за Голокост! Та лише після однієї цієї події можна назавжди забути про існування Московії та принципово забути її мову. Але ні. "Це ж наші брати!" Українська толерантність така толерантна!
Навіть у дрібницях. Квіти до російського посольства в Києві з приводу катастрофи російського літака в час, коли та Росія вбиває українців і збиває українські літаки. Це вже не просто надмірна толерантність, це якась збочена толерантність...
Так от до чого це я. До того, що є корисна толерантність, а є шкідлива. Західне суспільство чудово цю різницю усвідомлює, до речі.
Корисна - та, що толерує безпечні девіації. Така толерантність культивує свободу в суспільстві, продукує корисну різноманітність, сприяє прогресу тощо.
Шкідлива толерантність, натомість, заважає протидіяти небезпечним і ворожим явищам. До речі, з медичної точки зору толерантність — це нездатність організму боротися з інфекцією...
Отже, українців не треба вчити толерантності. Ми самі кого хочеш навчимо.
Зате українців слід вчити іноді бути МЕНШ толерантними. На щастя, наше суспільство за останні кілька років усе більше прозріває й починає все це усвідомлювати. Проте, на жаль, не всі й не в усьому.
І наприкінці, маленький приклад. Чому Галичині, зокрема Львову, вдалося зберегти український дух протягом совєтського періоду, попри те, що його там дуже сильно намагалися знищити?
Тому що тамтешнє населення у своїй масі НЕ БУЛО НАДМІРНО ТОЛЕРАНТНИМ. Вони нікого не вбивали й совєтських законів не порушували. Але коли хтось з інших регіонів України в часи СССР їхав до Львова, то його друзі, знайомі, родичі йому казали: "Тільки дивись, розмовляй там українською, бо інакше там з тобою ніхто розмовляти не стане, дорогу не підкажуть, товар в магазині не продадуть, в кнайпі не обслужать. А можуть ще й побити!" В підсумку всі їхали хоч з Одеси, хоч з Харкова чи Донецька - і принаймні намагалися говорити у Львові українською.
А зараз, "турустичний і толерантний" Львів навіть навмисно рекламує себе, мовляв, "Какая разніца, на каком язикє ви ґаварітє! Ми харошиє! Пріезжайтє к нам, тратьтє сваі дєнґі!". І що бачимо? Львів почав істотно русифікуватися, причому вже за часів української Незалежності! А русифікація - це втрата самобутності, а отже й туристичної привабливості зокрема. Бо в совєтські часи всі боялись "львівських бандерівців", БОЯЛИСЬ І ЇХАЛИ! Адже Львів був геть не схожий на решту совка, і лише в останню чергу - через архітектуру. А в першу чергу - через цей дух свободи, незалежності й справжньої, не шаровано-штучної українськості.
Просто Львів не був самогубчо-толерантним. Він був здоровим і живим.
Отже, бажаю всім нам продовжувати бути толерантними де треба, й не бути там, де не слід! ;-)
1 
1
Коментарі
5