Років десять тому на Форумі видавців у Львові я виступав у тандемі з російським поетом Дмітрієм Вєдєнніковим. Читав він довгі ритмічні вірші про любов, читав виразно і самозакохано, мовби впиваючись власною геніальністю. На пропозицію читати по черзі в три-чотири заходи різко заперечив, що він мусить читати першим, і на моє читання не залишиться, бо й так нічого не второпає.
Те, що пересічний росіянин не розуміє жодної слов'янської мови, давно відомо. Не раз був свідком у Болгарії, Словаччині, Чехії та Хорватії, як росіяни перепитували дуже прості слова, а фактично ті слова, що спільні з українською.
Однак доволі дивно, коли російський письменник каже, що не розуміє української. Все ж таки у кого-кого, а в письменників від природи має бути розвинуте філологічне чуття.
Так я думав тоді. Але коли мені на очі потрапили есеї Вєдєннікова, які він регулярно публікує на "Газета.Ru", то я запідозрив, що то була не більше, ніж поза – показати свою вищість. Мовляв, нема чого баріну холопа слухати. У кожному разі у його есеїстиці зверхність у ставленні до колишніх союзних республік і до народів, які їх населяють, виразно домінує.
Наприклад, обурила поета звістка про те, що Естонія "заявила о своем намерении отгородиться от России с помощью забора". Не відстала від Естонії і Україна. І, як прийнято в колах російських шовіністів, обов'язково десь мусить вигулькнути слово "незалежная", як демонстрація зневаги: "президент незалежной Петр Порошенко пообещал возвести на границе с РФ современный мощный комплекс оборонительных сооружений, аналог линии Маннергейма". Ну, як тут не стриматися від ще більшого сарказму: "Вы еще колпак стеклянный над своей страной возведите! Как в книге "Незнайка на Луне"... Честно говоря, от этого всего тошнит". Ще би не "тошнило", коли стільки їді відразу випустити!
А так, між нами: він дурний чи прикидається? А, може, це він "Незнайка на Луне", який не знає, що саме спричинило такі дії Естонії й України? Не бачить війни? Не бачить постійних порушень наших державних кордонів? Викрадення наших громадян?
Один публіцист, який живе в Ізраїлі і володіє російською й івритом, і якого Вєдєнніков не називає, висловився так: "все, что по-русски, на порядок злее, безумнее, агрессивнее, чем на иврите, например". Звісно, ці слова поету не сподобалися. Але зараз їх могло б підтвердити багато українців.
Злість і ненависть яріє з табору російських письменників. Та й не лише письменників. А ще – якийсь інфантильний примітивізм. Ось привозять Вєдєннікова на Вороніжчину у ліс і демонструють "стоянку древних славян". А там така картина: "под ногами, припорошенные нашим среднерусским снегом, скрипели от мороза небольшие холмики. Я озяб, трепетал на ветру, но никаких стоянок древних славян не видел. "Ну, так где же они, Александр!" – воскликнул я, хотя звали его совсем не Александр. "А вы сейчас на них стоите, Дмитрий Борисович!" – ответил он. Тут и выяснился прискорбный факт. Что древние славяне, наши пращуры и пращурки, жили в землянках. И стоял я как раз на крыше одной из них".
І головне, що поет у це повірив. Хоча найдавніші згадки чужинців про слов'ян повідомляють зовсім інші факти: жили вони у дерев'яних або глиняних хатах, а землянки правили за льох. Та і як могли землянки зберегтися за понад тисячу років, не запавшись? Скоріше за все вони недавні. Та менше з тим. Просто дивуєшся, як з віком у ще не старих російських письменників з'являються прояви старечого маразму.
Це щось на кшталт світогляду ветерана Великої Вітчизняної. Ні, не справжнього, а якого-небудь тилового щурика, який і за віком не може бути ветераном тієї війни, але гордо брязкає медалями. З таким не посперечаєшся.
Як і не посперечаєшся з іншим російським письменником Платоном Бєсєдіним, родом із Криму. Ще не так давно це був веселий, доброзичливий чоловік, який теж радо приїжджав до Львова на Форум і "водив козу" по львівських кнайпах. Зараз це вже зовсім інша людина. Своїм проникливим зором інженера людських душ він бачить невидиме для простих смертних. Так, війна у Сирії та на Донбасі – це наслідок утворення "тектонических плит цивилизаций, бодающихся, сталкивающихся между собой". Росія, мовляв, стала скалкою в оці для усього світу. "Не будь Крыма – нашлась бы иная причина. А на полуострове уже бы дислоцировались военно-морские базы НАТО".
Про які бази НАТО можна було говорити за присутності російської бази? Але ж це говориться не для мислячих людей, а для таких самих зазомбованих імперською пропагандою. Тому й нагнітає Бєсєдін марево "больших сражений", а далі уже йдуть заклики готуватися морально до усіх труднощів, які може принести майбутня війна: "Нам отвечать сегодня. Только нам. Готовы ли мы выстоять в идущей войне?" І робить висновок: "Возвращение Крыма, уничтожение радикалов в Сирии – всё это большие шаги большой страны, а больших никто не любит". Та відступати нема куди. Бо нарешті "во многих снова проснулось чувство гордости за Отчизну".
На чому базується ця гордість? На колишній імперській величі? Але від неї залишився пшик. Усе це жваво нагадує період холодної війни й епоху брежнєвізму, коли нагніталася неймовірна істерика щодо небезпеки, яка чигає на Совєтський Союз, оточений з усіх усюд ворогами. І коли нам читали лекції про Афганістан, то пояснювали усе тими ж словами, що й зараз про Крим: якщо б совєти не ввели туди свої війська, то там би вже сиділи американці. Нічого не змінилося з того часу в імперській риториці. Як не змінилися і письменники, що вірно служили будь-якому режиму.
2 
1
Коментарі
1