Близько року тому я брав участь у семінарі, який проводив ізраїльський психолог - фахівець з міжетнічного примирення.
Він проводив подібні зустрічі між британцями й ірландцями, ізраїльтянами та палестинцями... Тепер нібито настала й наша черга.
Правда, росіянин був у групі тільки один, і турбувало його лиш одне - чому ви нас не хочете?
Йому дружно пояснювали чому, але він тільки головою хитав. Зрештою, сказав, що йому миліша диктатура, ніж хаос!
(О! - Подумав я, - в цьому-то й річ, особисто я віддаю перевагу нашому хаосу).
Але от усі інші ... Ми обговорювали лиш одне питання - і це було питання мови!
Нагадую, це було вже після анексії Криму, на тлі повним ходом війни на Донбасі.
Але я єдиний, хто піднімав саме ці питання. Всі інші - про мову.
Це при тому, що війна на Донбасі була реальна, а війна з російською мовою - суто номінальна і, як мені здається, безперспективна.
Рідна мова є рідною, навіть якщо вона мова твого ворога. Мені завжди здавалося, що краще дозволити людині користуватися мовою ворога, ніж зробити людину своїм ворогом.
Втім, а хто заважає користуватися російською? Двадцять років я викладав російською мовою в Одесі. Зараз читаю в Києві. І жодних проблем.
Це при тому, що сам я задовільно знаю українську і щодня (в моєму поважному віці) вдосконалюю своє володіння державною мовою своєї рідної країни. Пишу, перекладаю, частину лекційного матеріалу даю українською.
Але, чесно кажучи, часто згадую подружку студентських років (саме подружку, в ті роки ні про які "інтими" мови не було) Марійку, яка говорила мені, студенту першого курсу Івано-Франківського медінституту: "Не розмовляй українською мовою, бо ти її псуєш! ". А також знамениту фразу з "Білої гвардії": "Чорт с вами, говорите по-русски!".
Ніхто не заважає, але ми весь час смикаємо за ниточки мовної проблеми. При тому, що принаймні в колі літераторів України ми намагаємося не педалювати цю тему.
І я вважаю, що для нашого кола питання практично вирішене. Всі ми - громадяни України, в ці важкі роки ми залишилися тут.
І не важливо (не так важливо), якою мовою ми говоримо і пишемо, важливо те, що ми говоримо.
Нагадаю просту істину: антиукраїнську позицію можна висловлювати й українською мовою. А проукраїнську - російською. Письменники та видавці Андрій Курков, Олександр Кабанов, Олександр Красовицький і Ваш покірний слуга тільки цим і займаємося всі ці роки.
Але і нас смикають за ниточку проблеми мови. На радість нашим ворогам.
***
Я думаю, що статус російськомовного письменника в Україні вельми нагадує статус російського письменника-емігранта першої хвилі в Празі чи Берліні.
Ніхто з них явно не претендував на те, щоб їхня мова стала державною в тій країні, де вони оселилися.
Всі вони ненавиділи більшовизм (потім багато хто все ж повернулися - на своє горе). Всі вони любили свою мову і культуру. Але російська мова і культура зберігалися для внутрішнього вживання у своєму російському колі. Й емігранти розвивали і зберігали рідну мову та культуру - скільки газет, журналів виходило в ті роки за межами радянської Росії! А мовою спілкування з зовнішнім світом була мова країни, що їх прихистила.
Що ж нам не йметься?
А все просто. Ми нікуди не виїжджали. Просто країна, яку ми не встигли покинути - СРСР - сама покинула нас.
Ми не змінили ні міста, ні навіть письмового столу. І відчути себе чужинцями, гостями у своєму місті і країні людям нелегко. А породити почуття тривоги й утиску в частини громадян - легко. А зіграти на цьому штучно підігрітому почутті - і поготів. Вони і грають всмак.
Випадково опинився слухачем, а потім і учасником дивної суперечки між одним із кращих поетів України, які пишуть російською мовою і жінкою, яку я не знав, але, як стало зрозуміло з розмови, - засновницею однієї з приватних літературних премій.
Премія ця присуджується виключно за твори, написані державною, українською. Сенс нашої участі в суперечці можна виразити кількома словами: нам не потрібні гроші, нам потрібно визнання того, що ми існуємо на білому світі і живемо саме тут.
Досі не розумію, чи потрібно нам навіть це.
1 
1
Коментарі
10