В очі кричать: "Коли ти вже вмреш?"

 

79-річна Марія Вайда з Ужгорода не може виселити з квартири дорослих онуків. Ті не хочуть ні виїжджати, ні оплачувати комунальні послуги.

Трикімнатка Марії Кузьмівни — у 5-поверхівці на пл. Богдана Хмельницького. Господиня телефоном пояснює, що ключ у сусідів. Просить, щоб самі відчинили двері, бо паралізована.

— Я з Брянська, — Марія Вайда сидить на ліжку. — Тут живу з 1962 року. Зі мною мешкала донька з онуками. На початку 1990-х вона померла. Онучці Інгрід було 10 років, Денисові — 9. Я стала їхнім опікуном.

Конфліктувати з онуками почала 2005-го.

— Інгрід вийшла заміж, привела чоловіка, прописала, — пояснює. — Народила двох дітей. Вони всі жили в одній кімнаті, ми з Денисом — кожен у своїй. Усі тільки й чекають моєї смерті, хочуть поділити квартиру. Щодня сваряться, в очі кричать: "Коли ти вже вмреш?". Жити невиносимо. Я завжди платила за комунальні послуги. 2005-го ми домовилися, що платитиму за телефон і електрику, а вони — за воду, газ і квартплату. Тоді зі мною перестали розмовляти.

У Марії Вайди хворі судини. Ліву ногу лікарі ампутували, права і руки майже не рухаються. Обходити себе не може. Перуть, приносять їжу та воду сусіди.

— Онука лізе до них битися, щоб не помагали мені, — плаче. — Заборонила, щоб до мене хтось приходив. Привласнила ключа від поштової скриньки, забирає всю мою кореспонденцію: що хоче, віддає, остальне викидає. Заборонила внучатам Елі й Дімі до мене заходити. Я чую їхні голоси, але вже рік їх не бачила. Онук Денис — то ще одна біда. Бо любить випити, усе з хати несе. Минулого місяця виніс електроконвектор, який міська рада виділила мені як учаснику війни. За квартиру теж не платить нічого.

Навпроти ліжка на тумбочці стоїть електрична плитка, у шафі — каструлі та посуд, поряд холодильник.

— З кімнати не виходжу. Тут готую, тут і в туалет ходжу. Як треба відро винести, то я чіпляюся за стільці і повзу до туалету.

Торік до квартири надійшла квитанція. Міські електромережі вимагали сплатити 1536 грн.

— Виявилось, Інгрід забирала ті гроші, які я давала на світло. І не платила. За минулий рік я якось іще розрахувалась, а ось у січні прийшла квитанція на 200 гривень. Не знаю, чим платити. Газ відрізали, бо 1,5 тисячі винні. У мене пенсія 930 гривень, хоч я і учасник війни, ветеран праці. Тепер знову два місяці не купана. Подивіться — у квартирі не білено, не прибрано, занавісок і штор нема, двері й стіни обдерті. Вони принципово не ремонтують, чекають моєї смерті.

У грудні торік Марія Вайда попросила суд виселити онуків. Їй відмовили, бо співвласниками приватизованого помешкання є всі, хто там прописаний.

— Суд прийняв рішення: онукам віддали по маленькій кімнаті, мені — велику. А балкон спільний, вихід через мою кімнату. Інгрід цинічно заявила: "Ми будемо ходити на балкон". Тому я подала апеляційну скаргу. Прошу залишити балкон мені.

— Я не відмовляюся сплачувати за комунальні послуги, але тільки за себе і свою сім'ю, — пояснює телефоном Інгрід Чередниченко, 34 роки. — За брата і бабусю платити не буду. До бабки так ставлюся, бо вона після маминої смерті відносилася до мене без особливої любові.

×