10 серпня у зоні антитерористичної операції загинув 42-річний Олег Фурман із села Заліське Тальнівського району на Черкащині. Воював на боці терористів.
— Мені подзвонив з Москви племінник Толя. Каже, Олега вбили під Луганськом, — плаче 63-річна Євдокія Фурман, мати загиблого. — Тіло зараз у морзі. Толя казав, що спробує якось забрати. Боже, хоч би поховати по-людськи.
Євдокія Петрівна стоїть босоніж біля свого двору. Синя спідниця натягнута під груди поверх зеленої кофти. З-під чорної хустки видно пошерхле від спеки обличчя. Періодично відганяє лозиною гусей, які намагаються пролізти крізь тин.
— І чого він туди поїхав? — схлипує. — Мені не розказував, за кого і де воює. Але розкаювався. Дзвонив знайомим хлопцям, казав, що хоче перейти на бік Української армії. Розчарувався в тих ополченцях. Може, росіяни про це довідались і вбили. Я вже нічого не знаю. Хочу ще хоч раз побачити сина, попрощатися. Щодня молюся.
Євдокія Петрівна 35 років пропрацювала дояркою на фермі, її чоловік Олександр Якович — трактористом. Виховали трьох синів: Олега, на рік молодшого В'ячеслава і Миколу, 30 років.
— У мене діти золоті були, — плаче Євдокія Фурман. — Олег і Славко принесли зі школи 15 похвальних грамот. Книжки читали запоєм. Грали у футбол, у шахмати. Батько прийде з роботи втомлений, а хлопці просять у шахмати грати. Я кричу: Сашко, ляж оддихни! А він сідає з ними. Батько і зараз газети виписує, все підряд читає. Олег завжди нам помагав, гроші привозив. Останній раз дзвонив у липні. Казав, що в Москві.
З хати визирає 41-річний В'ячеслав Фурман. Про брата згадувати не хоче.
Кум Олега 42-річний Віктор Тьопенко працює вчителем фізкультури у Зеленьківській школі. Виходить зі спортзалу, просить школярів не переривати урок.
— Ми з Олегом — однокласники, — каже. — Він міг бути найрозумнішим у школі. А так що хотів — учив, що не подобалося — не дуже. Ми обоє служили в Германії. Після армії він женився в Тальному, я хрестив його дочку Яну. Потім вони переїхали до Кривого Рогу. Ой, де той Олег тільки не жив — у Львові, в Якутії. Останні 14 років — у Москві. Казав, що робив на якійсь фірмі, я не уточняв. У Москві кум і розійшовся з жінкою Машею. Дочці Яні зараз 21 рік. Він рідко приїжджав додому, але до мене завжди заходив. Посидимо, вип'ємо. Востаннє був торік у жовтні. Як весною почалося, дзвонив: "Що у вас там робиться?" Я нормально все розказав, правду. Але російське телебачення зробило своє діло.
Лунає шкільний дзвоник. Із класу виходить учителька 58-річна Любов Лещенко.
— Олега я пам'ятаю, — каже. — У нього була цікава риса. Міг гуляти з однокласниками, але тільки натрапить на цікаву книжку — весь світ переставав для нього існувати. Падав у траву, затикав руками вуха й читав. Його брат Славко був відмінником.
У центрі Заліського на лаві сидять дві літні жінки, обидві представляються Ганнами. Чують, що цікавлюсь Олегом Фурманом, відмовляються називати прізвища.
— Кум Вітя не хоче розказувати, але все село знає, що Олег воював у гарячих точках, — говорить 78-річна Ганна. — Був у Чечні, Придністров'ї. В Чечні його контузило. У дитинстві був спокойний, нікому не робив шкоди. Як виріс, даже батьків агітував за свою Росію. Батько його не слухав, а Славко заявив, що Олєг йому не брат.
Біля контори агропідприємства розмовляють двоє чоловіків.
— Кажуть, Олег був снайпером у сепаратистів. Я не дуже вірю. Після контузії в Чечні в нього руки тряслися, як в алкоголіка. Яка з нього польза?
На ставку за хатою Фурманів рибалить літній чоловік. За ним здалеку стежить дружина.
— Це, хлопці, баба пантрує. Якщо більше 2 годин нічого не зловлю — гонить додому.
— Я вам розкажу за Олега правду, — підходить жінка. — Тільки не називайте мене, бо Дунька буде сердитись. Олег дуже любив гроші, і не перебирав, як їх заробляти. Мотався по гарячих точках. Придністров'я пронесло, Чечню пронесло, а в Україні накрило. Бо це вже перебір — їздити і стріляти своїх.
Біля автобусної зупинки стоїть хата 65-річної Олени Стежкової. Її онук 24-річний Олександр Бондаренко — єдиний залісець, який служить у зоні АТО.
— Сашуня має 2 метри зросту, справжній десантник, — жінка виносить із хати портрет онука. — Скільки в нього дівчат влюбльонні! Він до війни був на заробітках у Києві. Ще раніше служив у 95-й Житомирській бригаді. Я до нього щодня дзвоню. Про Фурмана, канєшно, чула. У нас всі в селі знають, що він — сепаратіст. Стріляв таких, як мій внук. Як почули, що його вбили, гул пішов. Дуня приходила в церкву панахиду заказати, так люди не дали. Йому даже ями тут ніхто копати не буде. Зараз людей не надуриш. Усі телевізор дивляться, інтернет читають. Знають, хто і за що воює. Мій Сашуня навіть зарплати не отримує, бо в податковій сплутали його код із якимсь іншим Олександром Бондаренком. Задарма дитина служить. А ті сепаратисти за гарні гроші воюють.
5 
1
Коментарі
3