З дня на день родину черкасців Воликів можуть виселити. Відповідне рішення Соснівський райсуд ухвалив торік, однак добровільно сім'я не виїхала.
— Живем как на пороховой бочке, — зітхає 60-річна Галина Волик. — Муж ходить не может, а его на улицу гонят. Если выгонят — поставим в лесу палатку и там будем жить.
— Куда вынесут и положат, там и буду лежать, — додає Микола Волик, 67 років. — Сам я никуда отсюда не пойду.
Микола Волик 28 років був інженером урядового зв'язку в Комітеті державної безпеки СРСР. Жив і працював там, куди відряджало керівництво. Дружина їздила з ним, заробляла як няня.
— Останнє місце роботи — таджицько-афганський кордон, — згадує Галина Климівна. — Якби Коля вийшов на пенсію у 25 років вислуги, ще коли був Союз, то не мали би проблем, квартиру нам залишили б. Але Коля — справжній офіцер, порядний, благородний. Завжди казав: "Усі їстимуть білий хліб, а ми — чорний, бо така наша робота". Старався для людей, через те й мучимося. Керівництво попросило ще кілька років попрацювати, він погодився. А там почався розвал, громадянська війна у Таджикистані. Коля на роботу ходив з автоматом. Я не знала, живий вернеться чи ні. Коли нам розстріляли балкон, чоловік приніс дубину: "Хоч цим захищайся, якщо басмачі ввірвуться".
У Душанбе Волики жили у 4-кімнатці. Коли виникла загроза життю, покинули її та приїхали до України як біженці.
— З квартири нічого не взяли, ледве квитки купили. Їхали з двома доньками у вагоні без вікон, — розповідає Галина Климівна. — Приїхали у Черкаси. Пішли до мера Володимира Олійника. Їдьте до Єльцина, сказав він, бо Україна біженців не приймає. Коля говорить: "Я тут народився, тут хочу і вмерти". Поставили нас на чергу, за номером 465.
Родина жила в орендованих помешканнях. Старша донька Наталія, їй зараз 40 років, вийшла заміж, із чоловіком і двома синами живе у Росії. Менша Лариса, їй зараз 36, побралася з військовим Русланом Пуником. Переїхала до нього. Той отримав двокімнатку в селищі Оршанець за 15 км від Черкас.
— Ми винаймали квартиру. Але Коля захворів, усі гроші ішли на ліки, — продовжує Галина Волик. — Переїхали до Лариси. З нами була ще моя мама-інвалід. Потім зять покинув службу. Лариса виїхала на заробітки до Італії. За кілька років купили собі другу квартиру, а ми зосталися тут.
Микола Волик — інвалід першої групи, в нього паралізовані ноги. Ні він, ні дружина не мають права жити у помешканні. Його видали їхньому зятеві Русланові Пунику, який звільнився зі Збройних сил. Військова частина подала до суду на Воликів.
— Куди нам діватися? — плаче Галина Климівна. — Хто нас візьме на квартиру? Коля нетранспортабельний, не може ні їхати, ні ходити.
— Спокойно! — відказує Микола Дмитрович. Сидить на дивані, похиливши голову. Поряд лежать два ціпки, стоїть порожня літрова банка для сечі. — Это я во всем виноват.
Двокімнатка Воликів на першому поверсі багатоквартирної триповерхівки в Оршанці. Будинок стоїть у лісі неподалік військової частини, де навчають прикордонників. Належить Державній прикордонній службі.
— У нас на черзі 180 військових, — розказує 47-річний Ігор Момот, начальник навчального центру. — Дві сім'ї мають по троє дітей, у трьох є діти-інваліди. Зять Воликів звільнився, у нього немає вислуги років, щоби претендувати на житло. Волики живуть у тій квартирі шість років, але вони ж не пенсіонери прикордонної служби. Ми йшли їм назустріч, бо в них була лежача бабуся. Після її смерті вони не виїхали, я змушений був звертатися до суду. Як командир маю забезпечувати житлом своїх офіцерів. Як людина, звісно, розумію їх. Ми можемо ще кілька місяців потерпіти.
1 
1
Коментарі
11