Ян Кохановський, герой комедії Ізабели Цивінської "Чудо на свято Пурім", — однофамілець поета-класика й водночас — карикатурний антисеміт. Із тих, що на кожному кроці вбачають підступи всюдисущих "жидів", читають який-небудь "Персонал-мінус" і притишеним голосом розповідають, що Єльцин насправді — жид, Тимошенко — жидівка і сусід із четвертого поверху — теж, "їхній".

Цей досконало простий чорно-білий світ заламується одного дня, коли герой Цивінської довідується, що й сам є євреєм на прізвище Кохан. І що має в Америці родича, який лишив чималий спадок. Отримати його можна лише за однієї умови — перейшовши на юдаїзм. І то всерйоз — з обрізанням та опануванням усіх належних звичаїв.

Дружина в цей критичний момент зізнається, що теж — єврейка. А син робить логічний висновок: "Раз ми все одно жиди, то краще бути багатими жидами, як бідними".

Дружина зізнається, що теж — єврейка

На свято Пурім до Коханів-Кохановських приходить адвокат — перевірити, наскільки вони ввійшли в нову роль. І при цьому повідомляє, що знайшлися нові спадкоємці, а тому спадщина буде мізерною.

На хвилю западає мовчання. Проте Кохани швидко оговтуються — і продовжують святкувати Пурім, мовби нічого й не трапилося.

Ця гарна різдвяна казка висміює одні стереотипи, проте витворює інші. Зокрема переконує, що ідентичність — не те, що ми собі вибираємо, а те, що дається нам від народження.

За цією логікою, потурчені яничари мусили б перетворитися на українців, заледве довідавшись про своє українське походження. А який-небудь Лєвчєнко чи інший Колєснічєнко мусили б стати щирими українолюбами від самої лиш згадки про українських предків.

Може, так воно й трапилося б, коли раптом знайшовся б американський дядечко, заможніший від донецького.

×