Якось я натрапив у Канаді на митника, який заповзявся переглянути цілу валізу моїх книжок. Він гортав кожну, сторінку за сторінкою, і примовляв при тому єдину, либонь, відому йому українську фразу:
— Душше добре!
Не знаю, чи це стосувалося вмісту моєї валізи, а чи виражало загальний оптимістичний світогляд, властивий тамтешнім митникам.
Коли б та пригода трапилася у совку, я легко би зрозумів його допитливість. Та й в Україні теж — бо ж, крім безмірних духовних скарбів, у книжках могла бути ще й помірна, проте достатньо приваблива кількість скарбів зеленокупюрних. Але в Канаді?!
Тюремне начальство не дало насолодитись книжкою
— Він шукав наркотиків! — упевнено сказав колега, який таки зустрів мене в тому злощасному аеропорту.
Я не повірив, проте почав відтоді звертати увагу на розповіді в газетах про вибагливі способи транспортування цього товару: у порцелянових котиках і комп'ютерних мишках, фруктах та овочах, вагінах і дупах, шлунках і вставних щелепах.
Книжок мені, однак, довший час не траплялося. Аж нарешті котрась газета розповіла про старого рецидивіста, що отримав на день народження книжечку-розмальовку від коханих діток. Тюремне начальство не дало йому насолодитись як слід тою книжкою, бо спохопилося, що жодних діток у нього немає, скоріше навпаки — двох чужих він зарізав з усією родиною при спробі пограбування. Книжечку дослідили і з'ясували, що пастельні фарби в ній добряче замішані на героїні.
За любов до таких книжечок американська Феміда дає до п'яти років. Приблизно стільки ж давала й совєтська — тільки книжки, якими вона цікавилася, були іншими.
Кожна країна, схоже, має свою підривну літературу, з якою завзято і в кінцевому підсумку безуспішно бореться.
2 
1
Коментарі
5