Четвертий день у реанімації Львівської міської лікарні №8 перебуває 20-річний Роман ДзІвінський із села Руданці Кам"янка-Бузького району. Його привезли в п"ятницю зранку з Києва. Він постраждав 6 лютого від вибуху в Будинку профспілок. У нього в руках розірвався пакет із надписом "ліки". Крім Дзівінського, хвилею зачепило 15-річного Назара Держила. Він утратив око. Перебуває на лікуванні в Польщі. Романові відірвало ліву кисть і частину пальців правої руки.

У понеділок зранку біля входу до лікарні стоять троє у камуфляжі. Вдивляються в обличчя перехожих. Вимагають по­свідчення та розпитують, куди йдуть.

— Самооборона Майдану. Доки Роман тут, всяке може бути. Нічому вже не дивуємося, — каже чорнявий хлопець, на вигляд років 18. — У п"ятницю, як Дзівінського сюди привезли, повно міліції наїхало. Головний лікар добре їх на місце поставив: до хворого ніхто не зайде, доки я цією лікарнею керую.

Охоронці не називають своїх імен.

— Нам кожному можуть діла на 15 років нашити. Нащо, аби докази мали.

Просять пройти поверхом вище.

Біля реанімації зібралася майже вся родина. 10 людей чекають, коли закінчиться консиліум. До потерпілого не пускають навіть батьків.

— Він у дуже тяжкому стані. Час від часу до тями приходить. Гляне і відключається. Єдине, що говорив, — не пам"ятає того другого хлопця малого, який разом із ним постраждав. Не знає, де він узявся. Сьогодні комісія лікарська засідала. Може, щось скажуть, — розповідає 22-річний Тарас Дзівінський, троюрідний брат постраждалого. Додає, що заодно і його охоронець. Також у камуфляжних штанях. Чергує третій день. — Я був у Львові, а Роман до Києва поїхав на пару днів. Мали пізніше зустрітися.

— А я був з ним у Києві, — долучається до ­розмови 35-річний Тарас, двоюрідний брат. — Мені першому хлопці з самооборони розповіли. Що вибух був, Роман постраждав. Я йому дзвонити, а там ніхто не відповідає. Набрав своїх у Львові, а вони знають. Їм Леся Оробець повідомила. З Києва вирішили забрати. Тут трохи безпечніше. Що там сталося, ніхто не знає. Кожен день в охорону столичного Майдану дзвоню, чи знайшли вже, хто і що. Але глухо.

Біля кабінету головного лікаря стоять троє чоловіків, тримають жіночі пальта.

— Мама Романа і тітка бігають довідки підписують. Ми їх чекаємо. Уся родина тут зібралася, крім діда. Йому 85 років. Дуримо, що з Ромком усе добре, що він на Майдані. Дід чув, що там щось вибухнуло, але не знає, що внук постраждав. А ми не годні дома сидіти. Думаємо, може, за кордон хлопця повезти. Тут дуже хороші лікарі, але страшно з такою владою, — розказує дядько і хрещений Романа 50-річний Андрій Дзівінський. — Мені дуже гірко від того, що з дитиною сталося. Але водночас гордий, що в такий спосіб він відстоював Україну.

Підходить батько постраждалого 52-річний Роман Дзівінський. Плескає брата по плечу. Зчорнілий, невиспаний. — Не пам"ятаю, коли спав. Син молодий і без руки залишився. Утік на той Майдан, бо хотів змін. Нічого не казатиму, — в батька навертаються сльози. Він сідає у крісло.

— Не маємо ніяких проблем ні з ліками, ні з їжею. Волонтери все підвозять, — додає Андрій Дзівінський. — У п"ятницю багато людей тут були, гроші пропонували і поміч. Прийшов дідо якийсь на двох паличках, старенький. Окуляри такі великі, що й обличчя не видно. Руки трусяться. Каже: я хочу помогти. Витяг 200 гривень і шоколадку. Лікарі, які стояли поряд, плакали.

Стан хворого тяжкий. Час від часу потребує знеболення і подальшого реанімаційного лікування.

×