— Щодня латаю до десятка ям на дорозі. Сиплю пісок, потім щебінь або бой, биту цеглу й шифер. Тоді трамбую, — каже 14-річний Богдан Горобець із міста Лохвиця Полтавської області. Цеглою з алюмінієвого відра засипає яму біля свого будинку по вул. Чапаєва. За рік усунув понад сотню ям на сусідніх вул. Фурманова і Сковороди. Латки тримаються півроку, витримують вантажівку.
Богдан відходить убік, пропускає синю "ладу". Та мчить ремонтованою дорогою. Біля вибоїн гальмує, об'їжджає, петляє. Із півсотні ям школяр залатав понад половину.
— На моїх очах у знакомого машина в баюру в'їхала. Диски на колесах погнулися. Я сначала зібрав дітей із вулиці. Кажу, давайте скинемося, купим асфальт й залатаєм ями. Організували вуличний комітет. Зліпили картонну скриньку і ходили по дворах, просили гроші. Але нічо із тієї затії не вийшло. Взрослі отказувались давать бабки. З порожнім відром іде вулицею вниз. За 100 м виходить до болота. З-під обламаних вітром гілок стирчать порвані черевики. Серед мотлоху — вигоріла хата. Даху немає, стіна розвалена. Богдан лізе крізь чагарники, щоб набрати відро цегли.
— На первих порах були стички з батьой. Він учитель математики, мене не розумів. Кричав, що дурнею страдаю. Сердився, що замість піску кидав у ямеги землю. Взяв без дозволу з нашого городу кілька повних із горою тачок. Вивіз родючий ґрунт. У нас земля погана, нормальна тіки зверху. А під низом глина — на ній нічо не росте. Мама за мене заступилася. Вона мене завжди понімає. З нею часто уроки робив. Запросто на любі теми общаюсь. А тато аналітик. Любить, щоб усе було розкладено по поличках.
10 хв. саморобною трамбівкою з іржавої труби й металевого листа ущільнює цеглу. Готова латка схожа на кам'янку ХІХ ст., цеглини щільно прилягають один до одного. Ногою в старому черевику притоптує ділянку.
На лаві відпочивають 72-річний Григорій Бабенко з товаришем Володимиром Чорним, 63 роки.
— Ти глянь, шо ото він робить, — Бабенко показує кривою палицею в бік Богдана. — Видумщик. Воно не стоїть і доброго слова.
— Та, може, і стоїть, — заперечує приятель. — Він же старається, ямочку он як заробив.
— Та щоб ти всрався, — той із розмаху дає Чорному запотиличника. — Як була яма ондечки, так вона й буде. Ремонтом мають займатися влада, дорожні організації.
Богдан заносить у дім відро й трамбівку. На порозі його зустрічає мати 41-річна Тетяна Михайлівна.
— Син ізмалку майстровитий. Усе на льоту схвачує. Раз гуляв на вулиці, чуєм крик сусідки навпроти. Вибігаю: стоїть із викруткою, а поряд сусідська хвіртка лежить. Усі шурупи викрутив: було цікаво, як вони її тримають. Як виріс, сусіду помагав чинити машину, заодно й сам навчився. Потоваришував із продавцями, помагав збирати велосипеди на продаж. Із дерева стругав лопатки, ложки. Продавав їх за 3 гривні.
У темній вітальні Богдан скидає чорну куртку.
— Займаюся спортом, бо був слабкий. М'язи, як кисіль. Зробив сам собі режим. Лягаю у 10 вечора, прокидаюся у сім ранку. Кожен день віджимаюся, бігаю. За півроку окріп. Фігура мужською зробилася. Можу 60 разів присісти.
Щоб підтримувать форму, відмовився від м'яса. П'ю молоко, їм сир. Також не їм конфет. Попервах тянуло, як наркомана. А тоді побачив результат, як тіло ізмінилось. Коли дівчата стали компліменти в мій бік пускати, тяга до цукерок раз і назавжди пройшла. Джинси, у які не влазив, із ременем ношу — спадають.
Лохвицький мер В'ячеслав Демчук знає, що Богдан Горобець латає дороги в місті. Востаннє влада лагодила його вулицю п'ять років тому. Міський голова обіцяє капітально її відремонтувати наступного року.
5 
35413
Коментарі