На Донеччині із 22 територіально-виборчих округів президентські вибори пройшли у восьми. 53-річна Тетяна Канна очолювала Старобешівський. Туди входить чотири райони. Наступного дня після виборів вона привезла протоколи до ЦВК. Київські колеги вітали її стоячи.
– 13 травня в окружну комісію району зайшло семеро бандитів у масках із автоматами і кажуть: "Мы из ДНР, а вы здесь никто. Так что закрывайтесь и уходите отсюда", — розповідає жінка. — Це були переважно місцеві, які перейшли на бік сепаратистів. Якраз провели референдум 11 травня і вважали себе царями.
Нас у кімнаті було четверо людей. Не злякалися. Сказали їм принести листа, де буде написано, що вони нас закривають, — і ми цього листа передамо до ЦВК. Листа не принесли. Зате почалися дзвінки членам комісії: що знають, де ті живуть, знають їх рідних. Люди стали відмовлятися від роботи. Довелося робити багато замін.
Кожен день ми були, як на пороховій бочці. Сидиш і не знаєш, хто зараз відкриє двері. Банди на джипах по всіх дорогах шастають.
У Старобешівському районі із 41 дільниці відкрилося лише 6. Решта — під Донецькою республікою.
Щодня Тетяна Канна отримувала дзвінки від сепаратистів. Казали, що вивезти протоколи з Донеччини їм ніхто не дасть.
— Бюлетені нам привезли 25 травня о 7.00. Було складно, бо дороги перекриті. Голосування почали об 11.00, закінчили о восьмій вечора. Більшість голосували за Порошенка, Тігіпка, Ляшка і Гриценка. За Добкіна і Кузьміна не було жодного голосу.
Постійно боялися, що зараз під'їдуть донецькі хлопці і почнуть все знищувати і палити. Як було в селищі Металіст Амвросіївського району. На дільницю зайшли невідомі в масках, всіх членів комісії поклали на підлогу. Голову побили, дівчат за волосся тягали. Всі бюлетені забрали. У нас день пройшов без пригод. А ввечері забігає мій заступник і кричить: "Быстро собирайте все, что есть, потому что сейчас будет налет". Ми схопили протоколи і поїхали на квартиру до знайомого. Чекали там, поки не приїхала машина і не повезла нас на Київ.
Дуже переживала за сім'ю — чоловіка і сина. Бандити мене попередили: якщо повезу протоколи, вони розмовлятимуть із ними. Але не дзвонили. Думали, що повеземо зранку. А зранку ми вже доїжджали до Києва.
У машині жінка їхала із своїм заступником, членом комісії і чотирма українськими десантниками.
— Забрали в мене телефон, витягнули батарею і сказали: "Будете делать то, что мы скажем". По трасі на блокпостах стояли наші гвардійці. Перевіряли документи, машину — і відпускали. А коли на дорогах бачили невідомі барикади, об'їжджали через села. Їхали прокладеним військовими маршрутом.
У такому страху їхали до Запорізької області. Я аж кілька разів перехрестилася і помолилася. Так само верталися вночі з Києва, — каже Тетяна Канна. — Зараз вже ніхто не дзвонить. Я їм нецікава.
Чоловік п'ять років відсидів у СІЗО
Тетяна Канна — домогосподарка. Народилася в Омській області Росії. До України переїхала 1991-го після заміжжя.
— Україна для мене стала другою батьківщиною. Син тут народився, чоловік звідси. У Росії живуть дві мої сестри і брат. Нормально спілкуємося. Я їм пояснила, що бандерівців у нас нема, — каже жінка.
Її чоловік, Іван Канна — колишній керівник Старобешівської районної організації БЮТ та перший заступник голови Старобешівської райадміністрації. 5 років відсидів у донецькому СІЗО. Тодішня влада звинувачувала його у вимаганні $50 тис. хабара від донецького бізнесмена. За це мав надати дозвіл на оренду сміттєзвалища. Отримав 10 років в'язниці. Звільнений у березні після падіння режиму Януковича.
Подружжя виховує сина 20-річного Івана.
1 
70
Коментарі